Глібов Л.І.
БАЙКИ
ПЕРЕКОТИПОЛЕ
Котилося через поле
Перекотиполе -
Довідаться щастя й горя
Край Чорного моря.
Розходилися поляне,
Аж серденько в’яне:
Одні на сміх піднімають,
Другі дорікають.
- Тю-тю, дурний, розігнався!
Будяк обізвався.-
Чого тебе вража сила
Отут розносила! -
А Півники-самохвали
І собі пристали,
Як горохом обсипають,
Сміються, гукають:
- А куди, джигуне милий,
Наш орле безкрилий,
Несе тебе дурна воля
Із нашого поля? -
Полин гіркий дорікає,
Сміху добавляє:
- Буде пити меди й вина
У вражого сина.-
І Сон-трава не проспала,
Словечко сказала:
- Він з дурною головою
Не має покою.-
Одна тільки не судила
Фіалочка мила,
Козаченька привітала,
В поход виряджала:
- Добудь слави, нагуляйся,
До мене вертайся,
Я сплету тобі віночок,
Поведу в таночок.-
Мовчаливий Ковиль-свідок
Сказав напослідок:
- Ось покинь ти, пане-брате,
Стрибання прокляте!
Славні бубни за горами…
Живи ти між нами,
Бо незчуєшся, не вглянеш -
В болоті застрянеш,
А в болоті - з ким там жити?
Не зілля, не квіти.
Не червоная калина,
А погана тина.-
Перекотиполе чує
І далі мандрує,
Ні на кого не вважає,
Усім одмовляє:
- Не хочу я тут сидіти,
Між вами марніти,
Не такую треба долю
Перекотиполю.
Поборюся з дужим морем,
Позмагаюсь з горем
І покочу скрізь по полю
Веселую долю.-
Прикотилась сміла воля
До чужого поля:
Кругом море розляглося
І з небом злилося…
Де на світі тая сила,
Щоб змагаться сміла?
- Що ж то буде? - Страх озвався
І в лози сховався.
Не так снилось, не так ждалось,
Як на лихо склалось:
Розсердилось горде море,
Накинулось горе.
Одно хвилі-гори котить,
Об берег колотить,
Друге шкодить, зневажає
І жалю не знає.
Море кинуло в долину,
Мов тую пір’їну,
Горе вітром ізсушило,
Піском придавило.
Підманила, обманила
Надієчка мила,
Посміялась чужа доля
З Перекотиполя.
Лежить воно, гірко плаче,
Чорний Ворон кряче:
- Рятуй своє, рідна доле,
Перекотиполе!
Козаченьки молодії,
Орли золотії!
До вас байку докотила
Порадонька мила,
Щоб і ви не забували,
Як діди казали:
Не жалкуй на тую долю,
А на дурну волю!
1891.
ПЕНЯ
Частенько між людьми буває,
Один свою біду на другого звертає,
А іноді ще так крутне:
Не можна на людей, так він на біса спхне.
Щоб не наскочити на лайку,
Я розкажу вам байку.
Жив-поживав козак заможний Клим.
Вподобавсь він щасливій долі:
Де не повернеться, вона усюди з ним -
І дома, і у полі.
Шановний, добрий чоловік;
За те йому ввесь вік,
Сказать до прикладу, кувало і плескало.
І коники були, і пари три коров,
І плуг волів, і овечат чимало,
За огородом млин молов.
Довгенько щось, ще змалечку, у його
Оверко-наймит жив;
Моторний парубок, дотепний хоч до чого,
Усе він знав, усе гаразд робив.
Ніякий чоловік з гріхом не розминеться,-
І в селах так, і в городах;
Хоч ходить кінь на чотирьох ногах,
Та й той не раз спіткнеться!
Тяглась пилипівка, усе було як слід;
Прийшла Оверкові годинонька лихая:
Нізчимний борщ йому обрид,
Капуста, і рулі, та ще кулага тая;
Скоромного сердега забажав;
Десь він од паничів чував,
Що скором здоровіше,
Та ще к тому й смачніше.
«Нехай же,- думає,- яєць я напечу,
Як буду у млині сидіти,
Наїмся досхочу -
Не буде так кортіти».
Дождавсь черги, пішов у млин
Та зараз же і заходився
Зробить почин.
Із дроту держальце скрутить він умудрився,
Туди яєчко примостив,
Недогарок в куточку засвітив
І над вогнем давай яйце вертіти,-
Розумного не треба вчити.
Млин меле, стукотить,
Оверко думає: «Не треба і вечері…»
Аж тут хазяїн тиць у двері,
Роззявив рот, стоїть.
- А що се ти, Оверочку, готуєш?
Пилипівки укоротив?
Біду, чи що, на себе чуєш? -
Оверко й руки опустив.
- Я… далебі… і сам не знаю…
Зовсім отуманів…
Як воно скоїлось - і не вгадаю,
Се біс проклятий спокусив.
- Та брешеш ти! Я тільки перше бачу! -
Десь угорі озвалось чортеня.-
Перемудрив чортячу вдачу,
А на мене уся пеня.
1891.
ПАН НА ВСЮ ГУБУ
В якійсь далекій стороні…
В Німеччині… в Туреччині… Так ні!.
(Таку ледачу пам’ять маю,
Що й не згадаю).
Далеко десь, серед чужих країв,
Пан на всю губу жив,
У розкоші, як пану подобає;
Суддею б то, чи що, служив
(Чи справді є там суд - хто його знає!)…
Жив, хороше і їв, і пив,
Нічого не робив,
Підписував, що скажуть люде,
Не знаючи, що з того буде.
Так живучи, про що тужить?
Два віки б жить,
Не сподіваючись умерти,-
Та от біда: як набіжить -
Не заховаєшся від смерті…
Настав той скорбний час -
І панів вік погас,
Сказати просто - вмер, та й годі,-
Спокійно, тихо, мов заснув…
Засумували всі в господі,
Бо добрий господар він був.
Як не живи, а на тім світі
Про все одвіт оддай,
На панство не вважай,
Бо там не те, що у повіті.
Явивсь мій пан, стоїть і жде,
І думає: «Ну, що то буде?.»
Аж дивиться - громада йде,
Усе старі, поважні люде.
- Ну, брате,- кажуть,- як ти жив?
Добро чи зло робив?
- А що ж, панове,- пан мовляє,-
Нічого не робив;
Мене усяке добре знає:
Суддею був, для себе жив,
Про все мені було байдуже…
- Ну, добре ж,- кажуть,- милий друже,
Гаразд, що так ти жив.
А нуте, братця, одчиняйте
Ворота в рай! Земляче, йди! -
Промовили діди.
- З якої речі? Потривайте! -
Озвався сивий дід,
Що біля царини знаходивсь,-
Ні, так не слід,
Щоб лежень та того сподобивсь!.
- Та ну-бо,- кажуть,- слід!
Яка б з його була робота,
Коли нічого він не вмів?
Він тільки б лиха наробив!
- Хіба…- промовив дід - і одчинив ворота.
~ 1 ~