Читать онлайн "Байки" - Глібов Л. І. - RuLit

Котилося через поле Перекотиполе - Довідаться щастя й горя Край Чорного моря. Розходилися поляне, Аж серденько в’яне: Одні на сміх піднімають, Другі дорікають. - Тю-тю, дурний, розігнався! Будяк обізвався.- Чого тебе вража сила Отут розносила! - А Півники-самохвали І собі пристали, Як горохом обсипають, Сміються, гукають: - А куди, джигуне милий, Наш орле безкрилий, Несе тебе дурна воля Із нашого поля? - Полин гіркий дорікає, Сміху добавляє: - Буде пити меди й вина У вражого сина.- І Сон-трава не проспала, Словечко сказала: - Він з дурною головою Не має покою.- Одна тільки не судила Фіалочка мила, Козаченька привітала, В поход виряджала: - Добудь слави, нагуляйся, До мене вертайся, Я сплету тобі віночок, Поведу в таночок.- Мовчаливий Ковиль-свідок Сказав напослідок: - Ось покинь ти, пане-брате, Стрибання прокляте! Славні бубни за горами… Живи ти між нами, Бо незчуєшся, не вглянеш - В болоті застрянеш, А в болоті - з ким там жити? Не зілля, не квіти. Не червоная калина, А погана тина.- Перекотиполе чує І далі мандрує, Ні на кого не вважає, Усім одмовляє: - Не хочу я тут сидіти, Між вами марніти, Не такую треба долю Перекотиполю. Поборюся з дужим морем, Позмагаюсь з горем І покочу скрізь по полю Веселую долю.- Прикотилась сміла воля До чужого поля: Кругом море розляглося І з небом злилося… Де на світі тая сила, Щоб змагаться сміла? - Що ж то буде? - Страх озвався І в лози сховався. Не так снилось, не так ждалось, Як на лихо склалось: Розсердилось горде море, Накинулось горе. Одно хвилі-гори котить, Об берег колотить, Друге шкодить, зневажає І жалю не знає. Море кинуло в долину, Мов тую пір’їну, Горе вітром ізсушило, Піском придавило. Підманила, обманила Надієчка мила, Посміялась чужа доля З Перекотиполя. Лежить воно, гірко плаче, Чорний Ворон кряче: - Рятуй своє, рідна доле, Перекотиполе!

Козаченьки молодії, Орли золотії! До вас байку докотила Порадонька мила, Щоб і ви не забували, Як діди казали: Не жалкуй на тую долю, А на дурну волю!

Частенько між людьми буває, Один свою біду на другого звертає, А іноді ще так крутне: Не можна на людей, так він на біса спхне. Щоб не наскочити на лайку, Я розкажу вам байку.

Жив-поживав козак заможний Клим. Вподобавсь він щасливій долі: Де не повернеться, вона усюди з ним - І дома, і у полі. Шановний, добрий чоловік; За те йому ввесь вік, Сказать до прикладу, кувало і плескало. І коники були, і пари три коров, І плуг волів, і овечат чимало, За огородом млин молов. Довгенько щось, ще змалечку, у його Оверко-наймит жив; Моторний парубок, дотепний хоч до чого, Усе він знав, усе гаразд робив. Ніякий чоловік з гріхом не розминеться,- І в селах так, і в городах; Хоч ходить кінь на чотирьох ногах, Та й той не раз спіткнеться! Тяглась пилипівка, усе було як слід; Прийшла Оверкові годинонька лихая: Нізчимний борщ йому обрид, Капуста, і рулі, та ще кулага тая; Скоромного сердега забажав; Десь він од паничів чував, Що скором здоровіше, Та ще к тому й смачніше. «Нехай же,- думає,- яєць я напечу, Як буду у млині сидіти, Наїмся досхочу - Не буде так кортіти». Дождавсь черги, пішов у млин Та зараз же і заходився Зробить почин. Із дроту держальце скрутить він умудрився, Туди яєчко примостив, Недогарок в куточку засвітив І над вогнем давай яйце вертіти,- Розумного не треба вчити. Млин меле, стукотить, Оверко думає: «Не треба і вечері…» Аж тут хазяїн тиць у двері, Роззявив рот, стоїть. - А що се ти, Оверочку, готуєш? Пилипівки укоротив? Біду, чи що, на себе чуєш? - Оверко й руки опустив. - Я… далебі… і сам не знаю… Зовсім отуманів… Як воно скоїлось - і не вгадаю, Се біс проклятий спокусив. - Та брешеш ти! Я тільки перше бачу! - Десь угорі озвалось чортеня.- Перемудрив чортячу вдачу, А на мене уся пеня.

В якійсь далекій стороні… В Німеччині… в Туреччині… Так ні!. (Таку ледачу пам’ять маю, Що й не згадаю). Далеко десь, серед чужих країв, Пан на всю губу жив, У розкоші, як пану подобає; Суддею б то, чи що, служив (Чи справді є там суд - хто його знає!)… Жив, хороше і їв, і пив, Нічого не робив, Підписував, що скажуть люде, Не знаючи, що з того буде. Так живучи, про що тужить? Два віки б жить, Не сподіваючись умерти,- Та от біда: як набіжить - Не заховаєшся від смерті… Настав той скорбний час - І панів вік погас, Сказати просто - вмер, та й годі,- Спокійно, тихо, мов заснув… Засумували всі в господі, Бо добрий господар він був. Як не живи, а на тім світі Про все одвіт оддай, На панство не вважай, Бо там не те, що у повіті. Явивсь мій пан, стоїть і жде, І думає: «Ну, що то буде?.» Аж дивиться - громада йде, Усе старі, поважні люде. - Ну, брате,- кажуть,- як ти жив? Добро чи зло робив? - А що ж, панове,- пан мовляє,- Нічого не робив; Мене усяке добре знає: Суддею був, для себе жив, Про все мені було байдуже… - Ну, добре ж,- кажуть,- милий друже, Гаразд, що так ти жив. А нуте, братця, одчиняйте Ворота в рай! Земляче, йди! - Промовили діди. - З якої речі? Потривайте! - Озвався сивий дід, Що біля царини знаходивсь,- Ні, так не слід, Щоб лежень та того сподобивсь!. - Та ну-бо,- кажуть,- слід! Яка б з його була робота, Коли нічого він не вмів? Він тільки б лиха наробив! - Хіба…- промовив дід - і одчинив ворота.