Читать онлайн "Байки" - Глібов Л. І. - RuLit

Сиділа у печі хороша Паляниця; На господиню стала гомоніть: - А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть? У очі вилаю, бо невелика птиця!. - Мовчи та диш! - Озвався у куточку Книш.

Коли не людям байка пригодиться,- Не всяка стежечка без спориша,- То, може, знайдеться такая Паляниця, Що іноді послухає Книша.

Один Хазяїн мав леваду. Самому ніколи левади стерегти, Бо треба дать у полі раду, Щоб діла не звести, А тут ще нікого й наймати: Робочий час - пильнує всяк. Знайшовсь Осел-мастак - Його й найняв левади доглядати, Проклятих горобців та гав ганяти. Осел був чесний неборак,- Не гріх сказать, що слід би й людям так,- Не то щоб що - листка займать боявся. Одна біда - що недотепний вдався: Шкодливих горобців та гав Він щиро так ганяв, Що витоптав всі кавуни і дині, Неначе буря рознесла. Як глянув господар - і зо зла аж посинів, Вхопив рубель та й ну гатить по спині Сердешного Осла. А люди, сміючись, піддакують ще збоку: - Отак йому, отак, щоб знав, Як з баштана робить толоку!

А я б їм те сказав, Що нічого Ослові дорікати, Що лучче б розуму спитати У того, хто наймав.

- Здоров, Василю, пане-брате! - Здоров, кумасю мій Кіндрате! - Чи ти ще там здоров та жив? - Ох, братику! - Василь завив,- Мого ти лишенька не знаєш, Що так питавші Бог покарав мене: я погорів; Уся худібонька пропала, Неначе язиком корова ізлизала… - Оце бак лихо! Глянь… Коли ж воно і як? - А так! Неділь вже, мабуть, з вісім буде - Святками до мене зібрались добрі люде. На бесіді вже, звісно, попились… От як усі вже розійшлись,- Пішов я з каганцем до коней у повітку… Бодай би й не ходить!. Я, бачся, каганець усе ховав під свитку, Та якось теє… Зирк - горить! І, батечку! Як обхопило - Усе до цурочки згоріло; Сам трохи-трохи не пропав… Та се й тужу вже восьмую неділю… Бодай би я був не діждав!. Ти ж, куме, як? - Ох, не питай, Василю! І я чимсь бога прогнівив… Колись я, братику, правесенько ходив,- Теперечки, дивись, до чого вже дожився! Зовсім калікою зробився!. До мене на святках наїхало гостей: Дядьки, брати та дехто із людей… Як милим гостям не радіти?. Уся кумпанія гарненько підпила… Поліз у погріб я дулівки ще вточити (Дулівочка-первак - така смачна була!)… Щоб іноді з вогнем біди не наробити, Поліз я поночі, хоча й п’яненький був… Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув - Я й покотивсь… Ще як не вбивсь - не знаю. Теперечки хоч плач не плач, Отак, як бач, На дерев’янці шкандибаю. - Дурні! - озвавсь до них Трохим,- Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім, Що в Василя все погоріло, А в тебе ногу ізломило! Погано п’яному і поночі, й з вогнем. - Так що ж його робити? Не все ж ходить із ліхтарем!. - О, бити б вас обох та бити! Горілочки не треба вельми пити.

Один заможний господар Надумався Вовків злякати. «Що,- каже,- той вівчар Собак дві сотні назбирати!» Здається б, і гаразд було: Вовки полохать перестали,- Так друге лихо підросло: Свої Собаки шкодить стали. Аж жаль бере, як розказать: З Овечок перше вовну драли, А далі м’яса забажали Та й ну щодня Овець качать. До осені звели отару… Зосталось, може, з пару, Та й тих упорали під темну ніч, Щоб більше не кортіло.

На се коротка річ: Дурний порядок - дурне й діло.

Був собі Хлопчик дуже жвавий, Моторний і цікавий: До всього придивлявсь І пильно прислухавсь; Що між собою скажуть люде - Почує, довго не забуде. Наслухавсь він, що дуже довгий світ, Куди не глянь - все світ, ні тину, ні воріт. От, як діждали літа, Придумав він побачить того світа І на комору зліз; як глянув - аж зрадів. «От,- думає,- якби я полетів Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся, До вечора б додому не вертався; Літав би я туди щодня…» Де не взялась Свиня І стала чухать об драбину Багном обляпаную спину, Та так же тре, аж снасть тріщить; А Хлопчик на Свиню: - Чу-чу, чу-чу! - кричить… Посунулась драбина і упала; Свиня захрюкала і - драла; А Хлопчик на ввесь двір заголосив, Як крейда побілів, Забув і довгий світ, забув і степ широкий, Страшний йому зробився дах високий… Хотів уже скакать,- Була б тоді нахаба! На щастя, вийшла з хати Баба І кинулася рятувать. - І як ти тут,- питає,- опинився? - За Бабу Хлопчик ухопився. - Я,- каже,- зліз, драбина тут була, А чорная Свиня прийшла І чухаться тут заходилась. Драбина хить - і повалилась, Зоставсь я угорі… перелякавсь… - Ох, мій голубчику маленький! Ще добре, що зоставсь! От якби впав, і був би неживенький, І горенько б тоді було… Чого ж тебе туди знесло? - Бабусю! - каже він.- Хотів я подивиться, Чи дуже довгий світ. - Гай-гай! Дивився б із воріт, А лізти високо малому не годиться. Ти, може, й світ хотів би облітать? Тепер минулося, а вдруге не минеться; Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється. І рученьки, і ніженьки тремтять.