Так закінчилася її вистава. А що потім? Потім була порожнеча… Така порожнеча знайома кожному — відчуття втраченості, беззмістовності, яке часом приходить після гучного свята. А що, коли це свято було довжиною в життя?
Її швидко забули. Ще якийсь час в бульварних газетах з’являлися скорботні статейки з інтимними подробицями, а потім зникли і вони. Актор — це функція теперішнього, те що він створює — скороминуще, як саме життя. Йому не світить ні безсмертя, ні вічна пам’ять. Та кого це хвилює? Насолоджуйся, поки живий…
Втім, кінець її вистави став кінцем і моєї вистави теж. Я зрозуміла нарешті, що передусім я прагнула довести їй, що я теж здатна запалювати вогник в очах глядача. Не довела, не встигла. А потім нікому стало доводити… Хіба собі. Втім, моя одержимість грою ніколи не заходила так далеко, щоб виховати в собі глядача власного спектаклю… Я врятувала себе від долі Аманти, і бачить бог, як я про це шкодую!
Оселя господаря Старої Вежі була цариною тіней і відблисків. Анфілада кімнат, занурених в присмерк, де на тарелях, підтримуваних тонкими кованими опорами, квітли мерехтливі вогні, множачись у тьмяних дзеркалах, запнутих у кришталеві рами… Легкий подих вітру з високих вікон ворушив тяжкі завіси, пестив вогні, пускаючи стінами мереживні спалахи і стрімкі тіні. М’який килим, що встилав кам’яну підлогу, робив кроки нечутними, і випадковий гість мимохіть відчував себе лише ще однією тінню, яка заблукала в цьому сутінковому лабіринті…
Лада йшла за паном Смерчем, вражено роззираючись навколо. Розкішною і моторошною здавалася їй ця оселя, живучи тут, думала вона, можна втратити лік часу, забути весь навколишній світ, і навіть себе… Їй весь час марилося, що з-за оксамитних портьєр і камінних стулок, з-за стелажів з книгами та різьблених шаф визирають інші мешканці Вежі, примарні і полохливі… Обертаючись, вона, звісно, не бачила нікого, однак відчуття того, що за ними спостерігає хтось — чи щось, не зникало.
Нарешті пан Смерч зупинився в одній з напівтемних зал. Тут майже не було меблів, окрім двох м’яких крісел та кованого столика. Не було також і вікон, на стінах не було килимів чи гобеленів — лише холодний шорсткуватий камінь. Втім, тут був якийсь особливий затишок, створений, мабуть, теплим сяйвом вогню та відчуттям повної відокремленості від світу…
Господар запропонував Ладі сісти. Крісло виявилося настільки зручним, що мимоволі хотілося стулити повіки і відпочити, залишитись тут, можливо, надовго…
— Ну, і як тобі Стара Вежа? — поцікавився він.
— У мене склалося враження якогось… потойбічного розкошу, — тихо мовила Лада, — Трохи схоже на склеп котрогось із князів минувшини…
Пан Смерч гмукнув.
— Он як воно… Мушу тобі сказати, що ця оселя виглядає так, як її хочуть бачити. Тобі, значить, привидівся склеп. І як ми це будемо інтерпретувати?
— Напевно, буквально. Мене останнім часом просто переслідує тема смерті… не знаю навіть, до чого це.
Господар Вежі заусміхався.
— Тема переслідує? Ну то нічого, гірше було б, якби тебе переслідувала вона сама. Або він. Не знаю, чому в цій мові смерть — вона?
— Певно тому, що вона така ж нелогічна, як і, кажуть, жіноча поведінка.
— Ха! Своєрідне пояснення. Значить, кажеш, переслідує… Ну, тут немає нічого дивного. Знаєш, смерть любить артистів…
— Знаю, — сумно проказала Лада, — Лише чому?
— А тому, — повчально мовив пан Смерч, — що смерть теж — глядач.
Лада здивовано глянула на господаря Вежі. Він відсторонено усміхався, немовби згадуючи якийсь давній жарт.
— Я покажу тобі… пізніше. Але мені здається, ти мала якусь нагальну причину для візиту сюди. Я не вірю, що людина здатна видиратись по цих стрімчаках задля однієї лише світської бесіди.
— Так, звісно… — Лада глибоко вдихнула, збираючись з думками, — Крива Варга сказала, що у вас можна шукати порятунку однієї дівчини, яка вмирає. Вона сама вже нічим не може зарадити, і, каже, лише ви здатні їй допомогти…
Пан Смерч стенув плечима.
— Оце ще! Хорошу ж вона мені створює репутацію… Коли це я таким займався? Я ж не карета швидкої допомоги!
Лада розпачливо глянула на нього.
— Значить, ви не можете…?
— Я казав, що не можу? — роздратовано мовив він, — Ні, я казав, що я такого не роблю. Ох мені ця Варга!
Він тихо розсміявся.
— Ні, ну треба ж! Вона б ще відсилала сюди всіх хворих та немічних, як… як на дідьків курорт!
— Пан Смерч! — тихо проказала Лада, — Пава не хвора на застуду, вона таки вмирає! Раз і назавжди…
— Отаке горе… А хто вона тобі, ця Пава, що ти просиш за неї?
— Вона… — Лада замислилась. А й справді, хто вона їй? — Пава — це я сама, в якомусь сенсі. Вона вмирає через мене… Тому що я зайняла її місце.
— Таке весь час трапляється, і ніхто з того трагедії не робить, — Пан Смерч прискіпливо глянув на неї, — Що тобі Пава? Ти маєш Богара; ви будете щасливі без неї. Тебе ніхто не буде звинувачувати в її смерті. Вона сама, зрештою, так вирішила…
— Так… Тобто, ні. Ми ніколи не будемо щасливі. Любов не можна будувати на чужій могилі…
— Чого це не можна? Звідки така бридливість?
— Тому що не можна любити, несучи такий тягар на совісті…
— Ну, — Пан Смерч відкинувся в кріслі, — Ти не знаєш свого щастя — спільна провина так добре об’єднує серця…
— Або примушує зненавидіти один одного!
Господар Вежі тяжко зітхнув.
— Гаразд, не буду з тобою сперечатися. В усіх, зрештою, свої примхи. Що ж, раз вже вона така дорога тобі… Є спосіб повернути її, але боюсь, тобі він не підійде.
— Який же?
— Е-е, Лада, — повільно проказав він, — Розумієш, тут така річ… Варга правильно тобі сказала — повинен був померти хтось з вас двох…
Лада завмерла, збагнувши, що ця історія, ймовірно, має ще одне дно. Відправляючи її сюди, Варга, певно знала, щo він скаже…
— Але я не пропоную тобі такого радикального рішення. Тобі не обов’язково вмирати. Ти можеш просто залишитись тут. А Пава повернеться додому.
— Як це — залишитись тут? В якості кого?
— В якості моєї гості, звичайно.
Лада недовірливо глянула на нього.