— Елізо, ти мене чуєш? — кричав я.— Я люблю тебе! Я справді тебе люблю!
— Я чую,— озвалася сестра.— Проте ніхто нікому не повинен цього казати.
— Я сказав це щиро.
— Тоді і я, в свою чергу, буду з тобою щира, мій любий братику.
— Що ж ти мені скажеш?
І вона відповіла:
— Господи, помагай у ділах і помислах докторові Вілберу Рокфеллерові Суейну.
А тоді вертоліт полетів геть.
Отак воно.
Розділ 28
Сміючись і плачучи, я повернувся в «Рітц» — двометровий неандерталець у сорочці з мереживним жабо та блакитному оксамитовому смокінгу.
Біля готелю юрмилися цікаві, яким кортіло довідатися, що то за наднова зірка спалахнула на сході і чий то голос гримів з неба про розлуку й любов.
Я протиснувся крізь натовп і зайшов до готелю — біля входу несли варту приватні детективи, і вони мали перепинити шлях усім, хто захотів би увійти за мною.
Серед присутніх на вечірці гостей тільки-но почала поширюватись чутка, що надворі сталося щось надзвичайне. Я попрямував до матері — розповісти, якого коника щойно викинула Еліза. Я трохи здивувався, побачивши, що матуся розмовляє з незнайомцем середніх літ і нічим не примітної зовнішності, одягнутим, як і мої приватні детективи, в дешевий буденний костюм.
Мати відрекомендувала його як «доктора Мотта». Ну звісно, це був той самий лікар, який доглядав мене та Елізу за часів нашого дитинства у Вермонті. До Бостона він приїхав у справах і за щасливою випадковістю зупинився в «Рітці».
Я настільки переповнився новинами та шампанським, що мені було цілком байдуже, хто він такий. Розповівши матері про візит Елізи, я запевнив доктора Мотта, що мені дуже приємно з ним познайомитись, і відійшов у інший кінець зали.
Коли десь через годину я знову підійшов до своєї матусі, доктор Мотт уже зник. Мати вдруге сказала мені, хто він такий. Задля пристойності я висловив жаль, що мені не вдалося поговорити з доктором трохи довше. Тоді мати передала мені записку від нього, що, як вона сказала, була подарунком з нагоди закінчення медичного факультету.
На фірмовому бланку готелю «Рітц» була написана одна фраза:
«Якщо ти не можеш бути корисним, то принаймні не шкодь».
Унизу стояв підпис: «Гіппократ».
Отож, коли я переобладнав наш дім у Вермонті під невеличку дитячу лікарню й свою постійну оселю, я викарбував ті слова на фасаді, якраз над парадними дверима. Та цей афоризм надто шокував деяких відвідувачів та їхніх батьків, і незабаром його довелося затерти. Мудрі слова батька медицини здавалися декому визнанням власної безпорадності і відвертим натяком на те, що в інтересах власного здоров'я краще не потикатись до цього закладу.
Проте афоризм лишився в моїй пам'яті, і я таки не дуже шкодив. Інтелектуальним фундаментом моєї практики стала одна книжка, яку на ніч я щоразу замикав у сейфі. То був оправлений у палітурки машинопис — посібник із виховання дітей, написаний спільно з Елізою під час нашого шаленства на Бекон-стріт.
Хтозна, як це сталося, але ми передбачили в тому трактаті практично все.
А літа минали.
Десь тоді ж таки я одружився із жінкою, чий капітал дорівнював моєму. То була моя троюрідна сестра Роза Олдріч Форд. У шлюбі вона не знайшла щастя, бо я зовсім не кохав її і нікуди з нею не вибирався. Я ніколи не був здатен кохати жінку. В нас народився синок — Картер Пейлі Суейн, якого я теж не любив. Картер уродився нормальним хлопчиком, і тому він анітрохи не цікавив мене. Він був якийсь безвиразний, безбарвний — тільки й того, що виростав усе більший і більший.
Після нашого розлучення його мати й він придбали в Мачу-Пікчу квартиру в тому ж таки будинку, де мешкала Еліза. Більш я про них нічого не чув, навіть тоді, коли став президентом Сполучених Штатів.
А літа все минали.
І одного разу, прокинувшись уранці, я раптом усвідомив, що мені ось-ось стукне п'ятдесят! Мати на той час перебралася жити до мене у Вермонт, а будинок біля Черепахової затоки продала. Тепер вона перетворилася на кволу й полохливу бабусю. Дедалі частіше вона заводила розмови про загробне життя.
У цих питаннях я був тоді справжнім невігласом. Я думав, що коли людина померла, то вже померла.
— Я знаю, твій батько чекає там на мене з розкритими обіймами,— казала вона.— І моя матуся, і мій тато теж.
Як з'ясувалося згодом, вона мала рацію. Бо, зрештою, на небесах більш нема чого робити: тільки нудитися без діла й чекати родичів.