Джеральд Даррелл
Балакучий пакунок
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2016
ISBN 978-617-12-4027-8 (fb2)
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Електронна версія зроблена за виданням:
УДК 82
ББК 84(4Вел)
Д20
Перекладено за виданням: Durrell G. The talking parcel / Gerald Durrell. — Glasgow: Collins, 1976. — 192 p.
Переклад з англійської Наталії Трохим
Ілюстрації та обкладинка Михайла Біломлинського
Дизайнер обкладинки Аліна Ачкасова
ISBN 978-617-12-3424-6
ISBN 978-1-5344-0123-5 (англ.)
© Gerald Durrell, 1974
© Михайло Біломлинський, ілюстрації та обкладинка
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2017
Розділ І. Балакучий пакунок
Літак, яким Саймон і Пітер прилетіли в Афіни у гості до своєї двоюрідної сестри Пенелопи, приземлився. Двері його відчинились, і хлопцям у лице хлинула хвиля гарячого, мов з печі, повітря і такого яскравого сонячного проміння, що вони мимоволі замружились. Після вічно похмурої і дощової англійської погоди, до якої вони звикли, це була просто фантастика, і хлопчаки, розморені та засліплені, мружились, мов коти на полум’я, дослухаючись до розкотистої дзвінкої грецької мови, що заполонила все довкола.
Дядько Генрі спершу їх мало не налякав: здоровенний чолов’яга, схожий на великого брунатного орла — з гачкуватим носом, кучмою сивого волосся і дуже великими руками, якими він без упину розмахував. Дивно навіть, що у Пенелопи, гарненької стрункої дівчинки з великими зеленими очима і каштановими косами, міг бути такий непривабливий батько.
— Ага, — сказав дядечко Генрі, суворо зиркаючи на них. — Ну, ось ви й прилетіли! Ну-ну. Радий вас бачити. Радий бачити вас уже не такими огидними, як відразу після народження. Тоді ви були, ніби лабораторні мишенята — такі ж рожеві і бридкі.
— Тату, — перебила його Пенелопа, — який же ти грубіян!
— Чого це? Зовсім я не грубіян, — відрубав дядечко Генрі, — просто ділюся спогадами.
— А це ваш багаж? — поцікавилась Пенелопа.
— Так, — відповів Пітер. — Оті дві валізи і човен.
— Човен? — здивувався дядечко Генрі. — Який ще човен?
— Надувний, — пояснив Саймон. — Нам його тато подарував.
— О, це чудово! Яка зручна і потрібна річ! — вигукнув дядечко Генрі. — Дуже добре, що ви його прихопили.
Хлопчики аж зашарілися від радості й подумали, що, можливо, дядечко Генрі не такий уже і сердитий, як здалося на перший погляд. Тож вони взяли свої речі, завантажили їх у багажник великого відкритого автомобіля дядечка Генрі і поїхали, опромінені сонцем, минаючи незвичні краєвиди — сріблясті маслинові дерева і темно-зелені кипариси, стрункі, мов списи, під блакитним небом.
Вілла дядечка Генрі, велика недоладна будівля, вмостилась на кручі над синім морем. Її широкі веранди, обвиті виноградом, берегли прохолоду, а з виноградних ліз із-поміж листя звисали величезні грона — хлопці ніколи в житті не бачили таких. Стіни були білі, вікна затуляли величезні зелені жалюзі. Коли жалюзі опускалися, у кімнатах ставало прохолодно, тьмяно і зеленаво, наче в акваріумі. Хлопчикам відвели простору кімнату з кахляною підлогою і так званим французьким вікном — до самої підлоги, — що виходило просто на веранду.
— Ого! — зрадів Пітер. — Тепер я зможу щоранку до сніданку ласувати виноградом!
— У саду ще ростуть апельсини, мандарини, інжир, — докинула Пенелопа, — а ще кавуни, абрикоси і груші.
Дівчинка сиділа на ліжку і дивилася, як гості розпаковують речі.
— Я ніяк не можу повірити, що ми вже справді тут, — сказав Саймон.
— І я, — підхопив Пітер. — От тільки спека… Коли така спека, значить, ми все-таки в Греції.
Пенелопа засміялася:
— Це ще не спека, буває гарячіше.
— Скупатися — ось що нам потрібно, — вигукнув Пітер.
— Я саме про це подумала — добре було би поплавати сьогодні пополудні, — погодилась Пенелопа. — Ось поїмо — і підемо. Тут зовсім поруч є величезний пляж, вода там тепла — найкраще місце, щоб поплавати.
— Можна буде спустити на воду човен, — сказав Саймон.
— Еге ж! — відгукнувся Пітер. — Так і зробимо! І попливемо назустріч пригодам.
Діти поїли, переодяглися в купальні костюми, взяли човен, а до нього й помпу, і поволочили його вниз кам’янистим схилом пагорба серед тонких пахощів чебрецю і мирта — туди, де навсібіч, скільки бачить око, простягався білий пляж. Блакитне плесо було спокійне, наче на ставі, і прозоре, як скло. Напомпувати човен виявилося нелегкою справою: діти раз у раз робили перерви, пірнаючи в морську прохолоду. Але врешті-решт готовий човен погойдувався на мілководді, ніби пухнаста блакитна хмарина. Діти забралися в нього і примостили найнеобхідніші для подорожі речі, які взяли завдяки наполяганням Пенелопи: велику пляжну парасолю і торбу з кількома пляшками лимонаду. Саймон і Пітер сіли на весла, а Пенелопа за кермо — і відчалили. Сонце палило нещадно, а з берега з маслинових дерев долинала монотонна музика цикад. Пропливши приблизно чверть милі[1], хлопці поклали весла і витерли піт з очей.
1
Миля — британська та американська міра довжини, що дорівнює 1609,344 м. (Тут і далі прим. ред.)