— А ось і ви, — промовив Папуга, вгледівши їх, обірвав мелодію гліссандо[5] зліва направо через усі клавіші й опустив кришку клавесина. — Ну, значить, пора в дорогу.
Діти підняли клітку (Папуга вмостився на ній) і рушили до села Дайкофта, розташованого за милю звідти. Незабаром вони опинились у селі і пішли тихими вузькими вуличками до маленької залізничної станції, де на невеличкій платформі з двома поручнями — спеціально, щоб за них триматися, — застигла у всій красі мадам Гортензія, схожа більше на велетенську яскраву іграшку, ніж на справжню машину.
— Так, це вона, — зрадів Папуга. — Здається, трохи поржавіла, відколи ми бачилися востаннє. А може, це просто ефект від місячного світла.
— Нема ніякої іржі! — заспокоїла його Пенелопа. — Вона була добре змащена і вигляд мала пречудовий, коли я її бачила; так, вона прекрасно збереглася.
— Це добре, — сказав Папуга, — тоді я піду і спробую розбудити нашу стару панну.
Із цими словами він випурхнув угору й опустився на буфер мадам Гортензії.
— Мої вітання, дорогенька Гортензіє, люба моя квіточко, прокидайся, час настав, — загукав Папуга. — Розплющуй свої осяйні очі й рушаймо з нами!..
Мадам Гортензія спросоння так голосно і гостро зойкнула, що переляканий Папуга ледь не звалився з буфера.
— Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! — волала мадам Гортензія. — Напасники знову тут!
— Тут-тут, — сказав Папуга, — заспокойся. Бо зараз усе село піднімеш на ноги.
— О, мон дью[6], це ти, — промовила мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. — Мон дью, ось воно, моє життя, сповнене страху, коли довкола самі злодії, як тоді серед ночі.
— І як гадаєш, хто це був? — поцікавився Папуга. — Може, «Ракета» Стівенсона завітала до тебе з візитом?
— О, мон Папуже, — посміхнулася мадам Гортензія, — ти завжди жартуєш. Ти й сам добре знаєш, що така чудова машина як я, та ще й у такому досконалому стані, привертає до себе увагу, нест-се па[7]? Якось уночі мені вже доводилось гукати на допомогу. Тут з’явилися двоє чоловіків із Лондонського наукового музею, вони хотіли — як би це сказати? — викрасти мене. Але я почала кричати, кричати — і селяни врятували мене. Кажу тобі, паротяги, такі як я, не мають у житті спокою. Я ж не з тих тупих дизельних машинерій.
— Звісно, ні, — запевнив її Папуга. — Хто би посмів таке припустити? Ти, поза всіма сумнівами, найпрекрасніший маленький паротяжик, який мені тільки доводилось коли-небудь бачити, і я готовий прибути на перший твій поклик, ти ж знаєш.
— О Папуже, — зітхнула мадам Гортензія, — ти завжди вмієш сказати жінці приємне, ти такий галантний, такий милий, мон браве[8] Папуже.
— А тепер, — сказав Папуга, — дозволь познайомити тебе з моїми друзями, ось вони: Пітер, Саймон і Пенелопа.
Мадам Гортензія пильно оглянула дітлахів.
— Хлопці симпатичні, пристойні, — сказала вона нарешті, — особливо той, чорнявий: він схожий на мого першого машиніста. А дівчинка? Гм… якась сіренька… і вся голова в іржі — бідолашна дитина…
— Це моє волосся і, уявіть собі, такого воно кольору, — обурилася Пенелопа.
— Ну-ну, в нас тут не конкурс краси, — примирливо промовив Папуга. — Ми прийшли просити твоєї підтримки, дорогенька Гортензіє.
— Для тебе, мон браве Папуже, я готова на все, — запевнила мадам Гортензія.
— Добре, дякую, — кивнув Папуга, — тоді відвези нас у Міфологію.
— Що? — вигукнула мадам Гортензія. — Знятись зі свого насидженого місця, теплого і затишного, щоб тягтися у якусь долину? Мені, пенсіонерці? Мені? У моєму віці пускати пару? Но! Но! Но! Нізащо! Кажу тобі, друже, навіть не проси!
Вони довго переконували її: Папуга сипав компліментами і підлещувався до маленького паротяжика, а діти обходили зусібіч, розповідаючи, яка вона прекрасна, відважна і як потрібна Міфології… І все це була правда.
— Ну, що ж, — не витримала мадам Гортензія, — добре, я готова на це заради вас. Але як мені спуститись із цієї комфортної платформи, яку змайстрували спеціально для мене?
5
Гліссандо — музичний термін, походить від французького glissant, що означає «плавний» перехід від одного звука до іншого по черзі через усі можливі для відтворення на інструменті звуки, що лежать між ними.