— О, це просто, — сказав Пітер, — дві дерев’яні дошки — і з вашою спритністю та майстерністю ми вас миттю спустимо.
— Мон дью, він такий самий підлабузник, як ти, Папуже, — сказала мадам Гортензія. — Ну, гаразд, напевно, це доля. Несіть свої пристосування — і вперед!
Хлопці мерщій принесли дві дошки і змайстрували щось схоже на рейки, по яких мадам Гортензія мала скотитися з платформи. А тоді всі стали позаду і взялися її підпихати.
— О всі святі! О платформочко! — зойкала мадам Гортензія. — Дужче, дужче, ви мусите мене зіпхнути. Альорс, іще, іще разочок!
Нарешті її невеличкі колеса почали набирати обертів, порипуючи та пахкаючи, вона зісковзнула по дерев’яних рейках і, важко відсапуючись, зупинилася внизу.
— Чудово! — вигукнув Пітер. — Тепер ще кілька ярдів — і ви будете на гарній зручній колії.
— Ну-ну, — хекала мадам Гортензія, — чого я тільки не робила для цього Папуже!
Поки Пітер і Саймон умовляли мадам Гортензію стати на колію, Пенелопа і Папуга нишпорили по станції, шукаючи пальне, без якого маленький двигунець не запрацював би. Вугілля не було, але врешті-решт вони знайшли купку маслинових полінець, взяли оберемок і завантажили в бункер мадам Гортензії.
— Обережно! Обережніше! Не подряпай фарбу, — пропахкала мадам Гортензія, — бункер свіжопофарбований. Його фарбували кілька днів тому.
Нарешті паротяг по зав’язку завантажили паливом і котел мадам Гортензії наповнили водою зі станційного крана — отже, все було готове до подорожі. Тільки всередині діти зрозуміли, яка ж мадам Гортензія малесенька: коли Папугу і його клітку запхнули в кабінку машиніста, там залишилося так мало місця, що вони ледь втиснулись туди зі своїм спорядженням.
— Усі на місці? — запитала мадам Гортензія. — Тоді, Пітере, будь ласка, розпали вогонь у топці!
— З радістю, мадам, — відповів Пітер.
Насправді вони із Саймоном давно захоплювалися залізницею і були неймовірно щасливі від самої лише думки про те, що можна проїхатися на мадам Гортензії. А право бути її машиністами вони сприймали за велику честь. Хлопці обережно підпалили клапоть паперу, обклали його хмизом із маслинового дерева, а потім корою і всіляко вмовляли розгорітись. Тоді виклали зверху полінця — і за кілька хвилин вогонь уже палахкотів у топці.
— Присягаюся спальним вагоном! — сказала мадам Гортензія, набравши повні легені диму і випустивши його через димар. — Коли все в голові переплуталось, нема нічого кращого за добру затяжку.
Незабаром бойлер розігрівся і мадам Гортензія тріумфально вигукнула:
— Ух-х-чух-х-чух-х!
Папуга аж замилувався:
— Чудово! Люба Гортензіє, у тебе просто чарівний голос.
— Підлабузник, — проспівала мадам Гортензія. — Ух-х-чух-х-чух-х!
— А тепер, Пітере, — скомандував Папуга, — трішки відпусти гальма, а ти, Саймоне, додай пари.
Колеса закрутилися — спочатку зовсім помаленьку, але щоразу швидше і швидше.
— Більше чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, чух-х-чух-х пари! — гукнула мадам Гортензія. — Відпустіть, чух-х-чух-х, чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма, чух-х-чух-х, більше пари чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве. Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чахх-ха-чух-х-пах-чухх-ха…
— Чудово, — вигукнув Саймон. — Віват мадам Гортензії!
— Віват! Віват! — підхопив Папуга.
— Ти ковтнув пігулку? — писнула Дульчібелла до Папуги. — Сам знаєш, що в поїзді тебе завжди нудить…
А маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огортаючись хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі маслинові поліна. Так вони мчали до гірського хребта, пурпурово-чорного у місячному світлі.
Подорож була страшенно захопливою. Вузька колія повертала то туди, то сюди: то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і збігала в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами мерехтіли зеленкуваті вогники світлячків, а крізь рев водоспадів і пахкання мадам Гортензії пробивалося тужливе «пугу-пугу» окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.
— Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-х-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, — важко дихаючи, промовила мадам Гортензія, — більше пари.
Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав за собою слід, наче хвіст комети.