— Ліс закінчується, — сказав Пітер. — Здається, ми виходимо на відкритий простір.
— Що ж, доведеться мені полетіти розвідати околиці, — зітхнув Папуга, взяв підзорну трубу і випурхнув, а за кілька хвилин повернувся. Хвацько покружляв над човном і сів Пенелопі на плече.
— Усе спокійно, — сказав він. — Нічого не видно. Пливіть он туди, до бухточки — там і пристанемо.
Так вони й зробили, після чого витягли на берег човен, спустили його, спакували та й почимчикували далі горбистими луками, серед розкиданих то тут, то там блакитних кущів у яскраво-червоних квітках, великих, немов соняшники. За дві милі попереду здіймався хребет лісистих гір, і там, запевняв Папуга, були Кришталеві печери. Хоча сонце ніскілечки не піднялося над обрієм, проте чомусь потеплішало, і хлопці відчули, яка це тяжка праця — нести Папужину домівку з усім начинням та ще й своє спорядження і човен на додачу. Коли вони дійшли до того місця, де, як казав Папуга, стояла позначка, що означала рівно половину дороги, мудрий птах дозволив їм перепочити. Діти з радістю поскидали на землю пакунки, полягали в затінку великого блакитного куща і вгамували спрагу молоком місячних телят, якого їм уже давно кортіло.
— Я тільки прогуляюсь на вершину пагорба і подивлюсь, чи шлях відкритий, — сказала Пенелопа. — А ви тим часом гарно відпочиньте.
— Будь обережна, — застеріг її Пітер. — Не відходь далеко.
— Та ну, тут відкрита місцевість, не думаю, що їй щось загрожує,— заспокоїв їх Папуга і сів на клітку подрімати.
— Добре, я все одно далеко не піду, — пообіцяла Пенелопа.
— Дай нам знати, коли побачиш щось цікаве, — ліниво промимрив Саймон у півсні. — І якщо натрапиш на василіска, не забудь втекти.
— Не бійся, не забуду.
Пенелопа поволі підіймалася схилом, насолоджуючись запашним повітрям, прекрасними барвами неба і м’якою пружною травою під ногами. Опинившись на вершечку пагорба, дівчинка глянула вниз і замилувалася долиною, що відкрилась перед її очима, та мальовничим різнобарвним пейзажем — ліловою травою, блакитними кущами і багряними квітами. Аж раптом вона помітила маленьку тваринку, яка перестрибувала з куща на кущ так прудко, що Пенелопа не встигла як слід її роздивитися. Дівчина зачаїлася в блакитних заростях і вирішила тихенько почекати, доки тваринка не з’явиться знову. Незабаром це трапилось, і Пенелопі перехопило подих від подиву й захоплення! Виявилось, що це маленький єдиноріг лавандового кольору з великими темно-синіми очима. Його грива і хвіст були немов золоте прядиво, а тонкий ріг нагадував красиво скручений напівпрозорий золотавий пагін цукрової тростини. Єдиноріг застиг, кожен його мускул був напружений, вуха нашорошені, ніздрі розширені. Він озирнувся назад, туди, звідки примчав. Очевидно, хтось його наздоганяв, і малий не був певен, чи відірвався він від переслідувача. І тут Пенелопа відчула, як кров холоне їй у жилах, бо на вершечок пагорба, поважно ступаючи, точнісінько ніби здоровенний барвистий півень, вийшов василіск. Він зупинився і подивився навколо, його жорстокі смарагдово-золоті очі сяяли, а луска виблискувала на сонці багрянцем і золотом. Коли василіск повернув голову, щоб роззирнутися довкола, Пенелопа почула тихе хрупання і скреготіння його луски, побачила пасма блакитного диму, що здіймався з його ніздрів, і мерехтіння жовтогарячого полум’я, яке то спалахувало, то гасло в такт із диханням.
Єдиноріг, напевно, теж побачив його, бо відразу озирнувся і поскакав долиною, то застрибуючи в блакитні кущі, то вистрибуючи з них, аж поки, захеканий, не зупинився недалечко від того місця, де причаїлася Пенелопа. Дівчинка бачила, як ворушились його ніздрі, як надимались і опадали боки, чула, як він сопе. Очевидно, василіск уже довго гнався за ним.
Тим часом василіск оглянув долину, по-котячому поводив туди-сюди роздвоєним кінчиком хвоста, відтак опустив свою велику півнячу голову до землі і почав нюшити та стиха рикати низьким нутряним голосом. Пенелопа від жаху аж завмерла. Єдиноріг теж почув цей звук, але, видно, так втомився, що не міг бігти далі, тільки впав на землю і прищулив вуха, а очі його наполохано розширились. І тут василіск, вочевидь, нанюшив слід, бо звитяжно кукурікнув, аж кров похолола в жилах, а потім чимдуж побіг.
Пенелопа опинилася в дуже скрутному становищі. Вона щиро хотіла допомогти маленькому єдинорогові, але знала, що кожен її крок, найменший рух може привернути увагу василіска та стати фатальним і для маленького єдинорога, і для неї самої. Проте дівчинка все-таки обмірковувала план — хоч і небезпечний, зате надійний. Вона помітила, що василіск виявився не дуже вправним слідопитом — кілька разів зовсім губив слід і блукав по колу, стиха квокчучи. Значить, якби їй вдалося перебити запах єдинорога, василіск міг би остаточно загубити його слід. Але був лише один спосіб це зробити: перебити запах єдинорога своїм власним. Вона розуміла, що план дуже ризикований, і якщо він провалиться, то розлючений василіск може спалити їх обох. Але Пенелопа знала і те, що якщо довго думати про це — і про ризик теж, — то відвага може її покинути, тому дівчинка підхопилася з місця, зигзагами побігла поміж кущів туди, де лежав єдиноріг, і взяла його на руки. Малий, мабуть, подумав, що на нього знову хтось напав, ще якийсь василіск, перелякано стиха заіржав і заходився буцати її рогом та брикатися.