— Перестань битися, дурнику, — прошепотіла Пенелопа. — Перестань, заспокойся. Я твій друг. Я хочу тобі допомогти.
При слові «друг» єдиноріг перестав битись і тихо ліг у неї на руках, лише зиркаючи великими і наляканими темно-синіми, як фіалки, очима.
— Друг? — тихо перепитав він. — Друг?
— Так, — шепнула Пенелопа. — Лежи тихенько, я спробую тебе врятувати.
Єдиноріг був маленький, як фокстер’єр, але, як на зло, досить важкий, і Пенелопа швидко це відчула. Вона задкувала схилом, перебігаючи від куща до куща тільки тоді, коли василіск нахиляв голову і принюхувався, бо побоювалась, що в нього може виявитися гострий зір. Захекана, вона дісталася до вершини й вирішила переконатись, чи спрацював її план. Дівчинка боялась навіть подумати, що станеться, якщо василіск піде по її слідах. Василіск саме підходив до того місця, де Пенелопа взяла на руки єдинорога, і тепер вона стежила за ним, тамуючи подих. Василіск опустив дзьоб до землі, обнюхуючи все довкола, аж зненацька став дибки і перелякано заревів. Його очі заплющилися, він несподівано сильно чхнув. Полум’я і дим вирвалися з його ніздрів і випалили велику чорну пляму на пурпуровій траві. Він чхав нестримно, знову й знову, і за кожним разом спалював траву або кущі. На превеликий подив Пенелопи, він ніяк не міг зупинитись і поводився так, наче в нього стався страшний напад алергії. Нарешті з його очей потекли сльози, і він, голосно чхаючи, повернувся і кинувся геть, залишаючи за собою випалену траву й обгорілі кущі.
— От і добре, — сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. — Не знала, що від мене так тхне. Але, хоч би там що було, ворог таки втік.
— Дякую, ти врятувала мені життя, — сказав єдиноріг приємним голосочком. — Ти дуже добра і дуже смілива.
— Ну, не знаю, — відказала Пенелопа, — нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?
— Наш табун он там, — показав єдиноріг. — Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.
— Що-що ти хотів? — перепитала Пенелопа.
— Побуцатись, — повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз так, що його ріг зблиснув. — Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться великий турнір із буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?
— Кронпринц? — здивовано перепитала Пенелопа.
— Ага, — відповів малий. — Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама — король і королева.
— Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, — суворо сказала Пенелопа. — Подумай тільки — кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.
— Я розумію, — промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, — але мені необхідно було попрактикуватися в буцанні, а корковий ліс — ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.
— А твої мама і тато знають, що ти тут? — запитала Пенелопа.
— Ні, — відповів Септімус. — Я їм не казав. Вони завжди зчиняють таку бучу!
— Але вони, мабуть, уже місця собі не знаходять! Послухай, тобі треба чимскоріш бігти до них.
— Так, я знаю, — погодився Септімус. — Але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї вини мене переслідував василіск.
— Добре, — відповіла Пенелопа. — Але чому ж він тебе переслідував?
— Він казав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали важіль впливу на єдинорогів, — відповів Септімус. — І йому все-таки один раз вдалося впіймати мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живим, розумієш? І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?