— Це не ігри, — обурено прошепотіла Пенелопа. — Чуєте? Вставайте! Я знайшла щось над-надзвичайне по той бік коси.
— Що ж ти такого знайшла? — поцікавився Саймон, потягуючись.
— Пакунок, — відповіла Пенелопа. — Величезний пакунок.
— О Боже! — заволав Пітер. — І заради цього треба було нас будити?
— І справді: що в цьому надзвичайного? — погодився Саймон.
— Хм, нічогісінько, якщо вам доводилось чути, щоб пакунок розмовляв, — ущипливо відповіла Пенелопа. — Мені, наприклад, такого ще не траплялось.
— Щоби пакунок розмовляв? — вигукнув Пітер уже зовсім не заспаним голосом. — Тобто якийсь пакунок розмовляє? Мабуть, це тобі почулося. Напевно, ти перегрілася на сонці.
— Жартуєш? Пакунки не можуть розмовляти, — підтримав брата Саймон.
— Ні, я не жартую і не перегрілася на сонці, — сердито промовила Пенелопа. — Я кажу правду: він розмовляє двома голосами.
Хлопці здивовано витріщились на неї. Було очевидно, що вона не жартує, як і те, що з її самопочуттям усе гаразд.
— Послухай, Пенні, — стурбовано сказав Саймон, — ти впевнена, що тобі це не почулося?
Пенелопа аж тупнула ногою з досади.
— Звичайно, впевнена, — сердито прошипіла вона. — Які ж ви обоє дурні! Це пакунок із двома голосами всередині, вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, можете пересвідчитися самі. Але для цього вам доведеться піти зі мною.
Не надто охоче — бо їм досі здавалося, що сестричка морочить голову, — хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Піднявшись нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:
— Ш-ш-ш… — тоді лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.
Уявіть собі, три голови — одна білява, друга чорнява і третя руда — здіймаються над вершечком дюни, біля підніжжя якої лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, діти вражено дивляться на пакунок, а звідти лунає пісня на два голоси:
— Ось бачите, — тріумфально прошепотіла Пенелопа, — я ж казала!
— Неймовірно, — визнав Пітер. — Як думаєш, що це може бути? Двійко карликів?
— Це мали б бути якісь д-у-у-уже малесенькі карлики, щоб там поміститися, — відповіла Пенелопа.
— Ми не знатимемо, що це таке, поки не зазирнемо всередину, — тверезо оцінив ситуацію Саймон.
— Думаєш, його можна розпакувати? — замислено спитав Пітер.
— Здається, вони згадували про порятунок, — відповіла Пенелопа.
— Добре, зараз спитаємо, — вирішив Саймон. — Зрештою, вони ж говорять англійською.
Широко ступаючи, він спустився з піщаної дюни і підійшов до пакунка, який, не звертаючи на нього уваги, співав собі далі:
О місячна морква! Із неї варенняДарує мені доброту і натхнення! Столітній дідок і маля у візочкуНе можуть прожити ні дня, ні деньочка, Без цього небесно-смачного варення!
Саймон делікатно кахикнув.
— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Пробачте, що перебиваю, але…
О місячна морква! Яка з неї юшка! Лиш сьорбнеш — і враз червоніються вушка!І квочка на сідалі, качка в ставкуОбожнюють страву гарячу таку: Смачну, запашну і наваристу юшку.
— Пробачте, будь ласка, — повторив Саймон голосніше.
Запала тиша — пакунок перестав співати.
— Що це було? — озвався нарешті з острахом тоненький голосок, майже пошепки.
— Голос, — відповів той другий. — Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…
— ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! — крикнув Саймон на все горло. — Скажіть, ви хочете, щоб вас розпакували?
— Бачиш, — відгукнувся рипучий голос. — Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо «так!»?
— О, так, так, — промовив тоненький голосок. — Ми вже так довго сидимо в темряві.