— Вони аж ніяк не небезпечні, дурню, — Папуга вже потрохи дратувався. — А тепер пропусти нас: ми тут, щоб зустрітися з Венслідейлом.
— Будь ласка, друзі, все гаразд, — погодився вартовий тремтячим голосом. — Другий поворот ліворуч біля наступної купи каміння.
— Мушу зізнатися, тепер я розумію, що ви мали на увазі, говорячи, що вони не надто хоробрі, — сказав Пітер, коли вони трохи відійшли.
— Так, — погодився Саймон, — знадобилась би ціла гора рути, щоб змусити цього вартового битися.
Вони обійшли ще одне нагромадження каміння і раптом опинилися серед такої краси, що вражено застигли на місці. Велика ділянка лісу була розчищена, а посеред неї лежав розкішний, ідеально влаштований парк із ретельно підстриженими кущиками, бездоганно рівними гравійними доріжками, старанно прополеними клумбами барвистих квіток, із водограями і декоративними ставками.
Посеред парку красувався чарівний будиночок часів королеви Єлизавети, збудований наполовину з дерева, наполовину з цегли, з білосніжними стінами й агатово-чорними кроквами, з череп’яним дахом, на якому виднілися два вигнуті комини брунатного кольору. Безліч вікон відблискували і сяяли на сонці. Якби ви набрели на такий будиночок десь в англійському передмісті, ви б також звернули увагу на нього, але натрапити на нього зненацька отут, серед природного ландшафту Міфології, — це було вражаюче! Але найбільше дивувало те, що все довкола було дуже мініатюрне. Живоплоти — лише п’ятнадцять сантиметрів заввишки, водограї — завбільшки з балію, а сам будиночок ніби ляльковий.
— Ха, — посміхнувся Папуга, намилувавшись реакцією супутників. — Здивовані, га? Справді, будиночок по-своєму вельми симпатичний. Це палац горностаїв, резиденція Венслідейла, герцога Горностайського.
— Чому в нього таке дивне ім’я? — поцікавився Саймон.
— Тобто чому його назвали на честь сиру[12]? Це справді кумедно. Просто його батько обожнював сир. І навіть хотів назвати сина Камамбером[13], але мама була категорично проти, — пояснив Папуга. — Бачите, ці горностаї — справжні гурмани. А єдинорогів краще залишити тут, за огорожею. Не хотілося б, аби вони витолочили цей райський сад своїми копитами.
Діти зійшли на землю і, обережно ступаючи, рушили далі цим чудово доглянутим садом.
— Яка розкіш, панночко, — трепетно промовив Етельред, вражений усім довкола. — Я б теж хотів мати такий будиночок.
— Так, тут справді чудово, — погодилась Пенелопа.
Папуга рішучим кроком зійшов на ґанок, підняв дзьобом молоточок і голосно постукав.
— Ідіть геть! — пронизливо заверещав хтось із-за дверей. — Забирайтеся! Вдома нікого нема, так і знайте. Усі коштовності вже переправили в гори, а дім стережуть п’ятдесят кровожерних горностаїв, озброєних до зубів. І взагалі тут нікого нема, тому йдіть собі геть.
— Венслідейле, не нюняй! — гукнув Папуга. — Це я, Папуга, хочу з тобою поговорити.
— Папуга? — перепитав голос. — Папуга? Ти певен?
— Звісно, певен! — роздратовано вигукнув Папуга.
— А як мені знати, що ти справді Папуга?
— Хіба я назвався би Папугою, якби не був Папугою?
— О, справді! — погодився голос. — Я про це якось не подумав.
— То відмикай же двері! — наполягав Папуга.
Почулося брязкання здоровенної в’язки ключів, залізний скрегіт замків, відсовування засовів — нарешті двері прочинилися і на порозі з’явився сам Венслідейл, герцог Горностайський. На ньому був багряний оксамитовий мундир, короткі штани, багряний капелюх із вигнутим жовтим пером та пишні мережива на комірі й манжетах. За ним вийшла його дружина в розкішній рожево-ліловій сукні з криноліном та з діамантовою тіарою на голові між двох тендітних вушок.
— А чому, — здивовано спитала Пенелопа, — чому вони білі? Я завжди думала, що горностаї брунатні.
— Е, ні, панночко, — пояснив Етельред, — це ерміни, горностаї-аристократи. Усі вони білі, зокрема й представники герцогської родини. А звичайні посполиті горностаї коричневі.
— Ага, зрозуміло, — сказала Пенелопа.
Тим часом Венслідейл радісно обіймав Папугу.
— Мій любий друже! — вигукував він. — Мій найлюбіший друже! Як чудово бачити тебе живим і здоровим! Ми тут чули жахливі розповіді про те, що з вами сталося. Нібито василіски спалили вас усіх, викрали великі книги, перетворили Г. Г. на малесеньку непомітну хмаринку. І, повір мені, друже, ми були просто розлючені, правда ж, Вініфред?