— Про це не турбуйтесь, — пообіцяв Г. Г. — Вкажіть мені тільки напрям і силу вітру — і я його запущу, це ж елементарно!
— Прихопіть ще пігулки від морської хвороби, — зненацька прокричала Дульчібелла.
— Тихо будь, жінко, — обірвав її Папуга, — ми обговорюємо важливі справи.
— Морська хвороба — теж важлива справа, — наполягала Дульчібелла. — Коли вас буде так нудити, що ви не зможете втекти від вовкулак, — отоді побачите, яка це важлива справа.
— Я обіцяю пильнувати, щоб він їх вживав, — заспокоїла павучиху Пенелопа.
— Як би я хотіла бути з вами, допомогти вам, — зітхнула Табіта. — Але, боюся, човен мене не витримає — я завелика.
— Ти завелика, а я застарий, — і собі зітхнув Г. Г. — Але все-таки відчуваю провину за те, що покладаю на ваші плечі, дітки, всю роботу, наражаю вас на велику небезпеку.
— Дурниці, — заперечив Пітер, — я б нізащо в світі не погодився проґавити такі пригоди!
— Я теж, — підхопив Саймон.
— За нас не турбуйтеся, — мовила Пенелопа, обійняла Г. Г. і поцілувала його в рожеву щічку. — Нам дуже подобається допомагати вам, і ми повернемо Міфологію під ваше крило, ось побачите.
— Тричі «Віват!» панночці Пенелопі! — загорлав Етельред, плескаючи в долоні.
— Ви дуже, дуже добрі, — промовив Г. Г., зняв окуляри, які чомусь раптом запітніли, і гучно висякався.
— Панночко, — палко промовив Етельред, — можна і мені з вами, панночко? Я не такий уже й великий, багато місця не займу… Але можу стати в пригоді…
— Звичайно, хай їде, — сказав Саймон. — Це ж наша відважна жаба.
— Авжеж, — погодився Пітер, — наш винахідливий тямущий Етельред.
— Ти можеш бути моїм особистим охоронцем, — запропонувала Пенелопа. — Ми всі пишаємося твоїм товариством.
Етельред відчув таке піднесення, що розчервонівся, як чотирнадцять фунтів перестиглих помідорів, і змушений був відійти вбік і теж висякатися, дуже енергійно, кілька разів поспіль.
Отже, наступного ранку, попрощавшись із Г. Г., Табітою і заплаканою Дульчібеллою, діти разом із Папугою та Етельредом спустилися одним із численних коридорів Кришталевих печер, який вивів їх просто на узбережжя. Пісок був схожий на розсипи крихітних перлів, а лагідні хвилі кольору шампанського розбивалися об берег із мелодійним звуком — ніби хтось проводив пальцями по струнах найдзвінкішої арфи.
«Не дивно, — подумала Пенелопа, — що це море називають Співучим».
На це лагідне і мелодійне море вони спустили надувний човен, і тої ж миті, як і обіцяв Г. Г., повіяв легкий бриз, вітрило вигнулося, мов лук, і човен поплив правильним курсом із Пенелопою, хлопцями, Папугою та Етельредом на борту, а також із великим кошиком, повним харчів, що дав їм у дорогу турботливий Г. Г. Мандрівники також прихопили серпи, щоб мати чим зрізати руту і лаванду, і великі мішки, щоб складати туди рослини.
— Скажи мені, Папуго… — почала Пенелопа і згадала, що, відколи вони в Міфології, вже не вперше ставить подібні питання. — Хто такі вовкулаки? Я впевнена, що колись щось читала про них, але вже добре не пригадую, що саме…
— А я пригадую, — втрутився Саймон. — Здається, це люди, які нібито перетворюються на вовків, коли місяць уповні, так?
— Саме так, — підтвердив Папуга. — Потворний забобон, до того ж безглуздий. Але, як я вже казав, у ті часи, коли Г. Г. створив Міфологію, безліч людей твердо вірили в існування вовкулак, тому їх було багато. А коли вони почали вимирати, то благали дозволити їм оселитися в Міфології, і Г. Г. був змушений піти назустріч. Звичайно, не обійшлося без прикордонних інцидентів, але Г. Г. усе-таки вирішив їх на користь прохачів. Він дозволив їм оселитися лише на тому острові, куди ми зараз прямуємо, за умови, що вони ділитимуть його ще з двома неспокійними племенами — мандрагорами і блимавками. А згодом ще й вогняники захотіли оселитися на якомусь похмурому острівці, то Г. Г. підселив сюди і їх.
— Я чула, що блимавки заманюють подорожніх у трясовину та сипкі піски, — сказала Пенелопа. — А хто такі вогняники?
— О, вони такі кольорові! — відповів Папуга. — Найбарвистіші створіння в Міфології. До речі, це рідня звичайних блимавок, але вогняники бувають і гарячі, й холодні, а блимавки, як відомо, завжди холодні. Вогняники — чарівні створіннячка, дуже сором’язливі, але надзвичайно гарні і щирі. А от блимавки — навпаки, свавільні, неслухняні шибайголови.
— А мандрагори? — спитала Пенелопа. — Це теж щось схоже на вогняників?
— Ні-ні, — відповів Папуга, — вогняники створені головним чином із вогню, а мандрагори — це рослини, до того ж страшенно ледачі. Бачте, колись їх широко застосовували в замовляннях і медицині, але їм це, звісно ж, не сподобалось, і вони собі придумали крик.