— Чого ж! Зазвичай я зовсім не проти того, щоб послухати про твою рідню, — енергійно заперечив Папуга. — Але зараз ми страшенно поспішаємо і через цю затримку у водоростях можемо спізнитись. Будь ласка, замість того, щоб розводити теревені, гукни краще кількох своїх подружок, аби звільнили нам дорогу і трохи підштовхнули! Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.
— Добре, — похнюпилась Дездемона, — раз ви вже в такій скруті, я, звісно, попитаю у юних панночок, чи не бажають вони допомогти вам. Однак я все-таки була б дуже рада, якби ти називав мене моїм справжнім іменем, а не якоюсь там «любонькою» чи ще якимсь огидним фамільярним прізвиськом. Ми, шляхетні родовиті русалки, старанно дбаємо про своє добре ім’я. Усілякі фамільярні звертання можуть призвести до того, що люди подумають, ніби ми з тобою у ближчих стосунках, аніж є насправді.
— Гаразд, панночко Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, — роздратовано сказав Папуга. — Я готовий на все, тільки прошу, порятуй нас, будь ласка!
— Які ж бувають невиховані особи, — шепнула Дездемона Пенелопі на вухо. — Не те, що ми з вами, — вона подарувала Пітерові і Саймонові осяйну усмішку, помахала пишною рукою, занурилась у водорості і майже безгучно зникла.
— А хай йому грець! — нервово вигукнув Папуга, дістав із-під крила годинник і пильно подивився на нього. — Ми запізнюємось на три години. А це означає, що нам доведеться добряче налягти на весла, коли нарешті виборсаємося звідси. Ми не передбачили такої халепи у наших планах.
Невдовзі Дездемона знову виринула біля човна, а з нею ще вісім русалок приблизно її віку і комплекції. Одні з них мали пшеничні кучері, як у Дездемони, в інших було червоне волосся, а ще деякі, від природи, очевидно, біляві, перефарбувалися в яскраво-синій колір.
— Юні панночки, — промовила Дездемона глибоким хрипкуватим голосом, — я знаю, ви погодитеся, що для нас велика честь приймати у себе гостей, чиє високе походження не поступається нашому. Я впевнена, що промовлятиму й від вашого імені, коли скажу «Ласкаво просимо!» освіченому і шляхетному товариству панни Пенелопи з її кузенами, лордами і так далі, і таке інше.
— Агов! — озвався зненацька Етельред, — а коли згадають про мене?
— Про тебе? А до чого тут ти? — здивувалася Дездемона.
— Як це до чого? Я — польський граф, щоб ви знали! — проголосив Етельред. — Мій родовід бере початок зі старовинної прославленої графської сім’ї, це вам не абищо.
— Ти? — засумнівалася Дездемона. — Щось ти не дуже схожий на графа.
— Це не дивно, — відповів Етельред. — Мене підмінили в колисці, уявляєте?
— Пробач, будь ласка, — сказала Дездемона, але ти розмовляєш зовсім не так, як личить графові.
— Це тому, що мене врятувала і виховала як свого сина одна старенька пані, — пояснив Етельред. — Вона була вбога, розумієте, не могла дати мені належної освіти і виховання.
— Чарівно, це просто чарівно, — вигукнула недовірливо Дездемона. — Колись ти мені про це неодмінно розповіси докладно. А зараз, мої юні панночки, пора рятувати цей аристократичний екіпаж. Взялися — всі разом: раз-два, потягли!
Проявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тимчасом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї потужними плечима і руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, не припиняючи ні на мить милої бесіди.
— Коли я була ще зовсім юна, — розповідала вона Пенелопі, — ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.
— Брайтона? — спитав Пітер. — Ми із Саймоном минулого року провели там літні канікули.
— Справді? — вигукнула Дездемона. — Чудова місцинка. І завжди там публіка вищого класу, якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, моя тітонька по батьковій лінії розповідала, що якось вона плавала там, і раптом… — ви б ніколи не вгадали, хто вийшов із купальної кабінки…
— Хто? — не стримався Саймон.
— Король Георг Четвертий! — відповіла Дездемона. — Так-так, Його Королівська Величність власною персоною. Він був у прекрасному смугастому купальному костюмі, як розповідала тітонька, а ще на ньому був вовняний капелюх, що оберігав від води його королівську голову, хай Господь її благословить, і пляжні сандалі на його королівських ногах, щоб часом не поранитись об каміння. І ось, тільки-но він зайшов у воду по пояс, як раптом загубив свою сандалію. Там таке зчинилося, що важко собі уявити, розповідала тітонька. Король Георг кричить, верещить, усі слуги і придворні як були — у звичайних костюмах — пірнають, як божевільні, щоб виловити сандалію.