— Мабуть, ми таки не встигнемо припливти на острів до того, як споночіє, — сказав Папуга, зиркнувши спершу на годинник, а потім на небо. — Нам доведеться зійти на берег у темряві, але відчалити від острова ми неодмінно мусимо, поки не зійде місяць — хоч би що сталось. Який же я дурень! Чому не подумав про це раніше? Можна ж було попросити Г. Г. два дні не відпускати сонце з неба. Але, як завжди, я згадую про це тоді, коли вже нічого не вдієш.
Що ближче було до острова, то лиховіснішим він здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу аж пересмикнуло, коли вона уявила, хто тут живе.
— Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, — пояснив Папуга, — тому що Мандрагоровий ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулак — на північному заході. Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не занюхають, ми назбираємо рути і мерщій накиваємо п’ятами.
— А як же блимавки? — поцікавився Пітер.
— Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, — застеріг Папуга.
Освальд пригальмував недалеко від острова і завернув у невеличку бухту. Човен причалив, друзі витягли його на піщаний берег — червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідному промінні.
— Запам’ятай, — звернувся Папуга до Пенелопи, — ти залишаєшся тут разом із Етельредом і Освальдом. Коли відчуєш якусь загрозу — мерщій тікайте звідси.
— А як же ви? — засмутилася Пенелопа.
— За нас не турбуйся, — самовпевнено заявив Папуга, — ми не пропадемо.
— Па-па, Пенелопо… — прошепотів Пітер. — Пам’ятай, найменша загроза — і вас тут нема!
— Так, — додав Саймон, — краще не ризикувати.
— Щасти вам. Будьте дуже обачні. Бережіть себе, — сказала на прощання Пенелопа.
Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками і серпами в руках, зникли в чагарниках, а з ними і Папуга. Етельред із Пенелопою сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.
— Не хвилюйтеся, панночко, — примовляв Етельред. — Вони пройдуть Мандрагоровий ліс і нарвуть рути так швидко, що ви й незчуєтесь.
Освальд дуже уважно прислухався до розмови, ні на мить не відставляючи слухової трубки від вуха.
— Поясніть мені врешті, — попросив він, — навіщо їм та рута?
— Навіщо? Аби віддати її горностаям, — відповів Етельред.
— Горностаям? Ага, зрозуміло, як я сам не здогадався! — пирхнув Освальд. — Але НАВІЩО?
— От біда! То ти нічого не знаєш? — вигукнув Етельред. — Навіть про василісків не знаєш? І ні про що інше?
— Ні, на жаль… — знічено пробурмотів Освальд. — Розумієш, я був у відрядженні у справах і зовсім недавно повернувся.
Тоді, щоби не нудьгувати, Пенелопа та Етельред вирішили розповісти Освальду все про василісків і свої неймовірні пригоди.
— Підлі тварюки! — обурився Освальд, дослухавши до кінця. — Так вчинити з Г. Г.! Найдобрішою у світі людиною! Це ж він відкрив мені рецепт приготування найсмачнішого пирога з малиною! Як же йому пощастило мати таких друзів!
— Тепер ти знаєш, навіщо нам рута. Лише з нею ми маємо шанс усе врятувати, — сказала Пенелопа насамкінець.
— Так, тепер я розумію, чому вона вам необхідна, — погодився Освальд. — Це все одно, що остання дрібочка перцю, останній кристалик солі, шматочок цибульки, чистесенька, запашнесенька, така собі малесенька-премалесенька травиночка, вирішальна для перемоги чи поразки якогось рецепта.
— Саме так! — погодилася Пенелопа. — Як ти гарно сказав!
— А я, друже, ні слова не второпав, — зізнався Етельред.
— Я тут подумав, — сказав Освальд, — може, мені варто підпливти до острова з північного сходу, щоби бути напохваті в разі чого?
— Ой, молодець! — зраділа Пенелопа. — Дякую, так буде значно спокійніше.
— Що ж, тоді я поплив, — Освальд трохи відійшов від берега, занурився під воду і зник з очей швидко і безгучно, мов дрібна рибка.
Пенелопа з Етельредом уже кілька годин (принаймні їм так здавалось) мовчки сиділи біля човна.
— Який жаль, панночко, що ми мусимо сидіти мовчки… — нарешті прошепотів Етельред. — Мені так кортить заспівати вам пісеньку. Ми, жаби, славимося своїми голосами, і я такі чудові пісеньки знаю! Повірте, я б заспівав…
— Це дуже мило з твого боку, — шепнула Пенелопа, — а я б залюбки послухала.
— А якби я не забув спорядження, то міг би показати вам кілька гарних фокусів, — він озирнувся. — Я ж до того, як стати шпигуном, був штукарем! Я вмію тритона з циліндра витягати! Ще й так вправно — всі тільки потилиці чухають.