— Так, так, так, — відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку. — Просто втираєш це зілля в хвіст — і не встигнеш сказати «філе з жаб’ячих ніжок», як зробишся одним із найстрашніших вовкулак.
— Тобто якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? — вовкулака облизнувся.
— Авжеж, — підтвердив Етельред, — поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш головний після того, як втре цю чарівну субстанцію собі у хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.
— Тут… ну… в пляшці його досить багато, — замислено пробурмотів вовкулака.
— Так, — погодився Етельред, — навіть забагато для одного.
— Слухай-но, а може, ти дозволив би мені трішки капнути цього й собі на хвіст? — попросив вовкулака. — Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що головний і не помітить.
— Ну, не знаю, не знаю, — засумнівався Етельред. — Усе-таки це подарунок, я не маю права.
— Ну, будь ласка, — жалібно канючив вовкулака. — Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця днів.
— Ну, — знехотя протяг Етельред, — тільки одну краплинку, обіцяєш?
— Так, так, так, звичайно, обіцяю, — закивав вовкулака. — Тільки одну краплинку.
Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвіст. Діти відчули сильний гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезінфікувати подряпини й синці.
— Ага! — тріумфально вигукнув вовкулака. — Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків. Тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з’їм тебе, жалюгідного жаболаку.
— Ну, це ми ще побачимо, — сказав Етельред, вихопив із вогнища жарину і кинув її на хвіст вовкулаці.
Спирт спалахнув, хвіст вовкулаки охопило полум’я.
— Гар-р-р, — загарчав вовкулака, — мій хвіст, о мій хвіст!
— Це називається лікування вогнем, — гукнув Етельред.
— У-у-у! — завив вовкулака і забігав довкола вогнища. — Мій хвіст! Мій хвіст!
— На твоєму місці я побіг би і занурив його у воду, — порадив Етельред.
Виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери і стрімголов кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.
— Хай трохи побігає, — Етельред зірвав маскувальну вату. — А тепер будемо вас звільняти.
— Етельреде, ти був неперевершений, — сказала Пенелопа.
— Це неймовірно! — продовжив Пітер.
— Чудово! — додав Саймон.
— Так, — сказав Етельред і зашарівся, — я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать асів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв’язати ці вузли.
— У мене в кишені є складаний ніж, — нагадав Саймон.
— Як ти нас знайшов? — запитала Пенелопа.
Етельред розклав ніж і заходився розрізувати мотузки.
— Ну, — сказав він, — коли я прийшов до човна і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але дурненька пташечка-гикавка розповіла мені, що сказала Пенелопі і що Пенелопа вирішила робити. І тоді в мене знову мало не стався серцевий напад.
Звільнившись, Пенелопа почала розминати зап’ястя там, де найглибше врізалась мотузка. А Етельред взявся за Пітера.
— І тоді, панночко, — вів далі він, — я пострибав слідом за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу визнати, теж ішли скоренько. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому лісі, на галявині, де всі стежки розходяться. Я вже хотів озватися, але саме в цей момент на вас напали потвори.
Він перерізав мотузки на руках у Пітера і перейшов до Саймона.
— Ну, скажу вам, як є, — говорив далі Етельред, — перемогти всіх їх я б не зміг. Ще по одному — можна було б спробувати, але вони ніколи не виходять один на один. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, і коли вони подалися готуватись до «великого кусання», як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: «Етельреде, хлопче, зараз знадобиться твоє мистецтво маскування». І враз я згадав, що в мене немає маскувального одягу, а єдине, що є, — це аптечка, в якій залишилася тільки вата і ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що зміг.
— Ти дуже сміливий і хитрий, — похвалила Пенелопа.
— І надзвичайно розумний, — підтримав Пітер.
— І неймовірно винахідливий, — додав Саймон.
— Ой, досить, — зашарівся Етельред, — ви знову хочете мене засоромити?
— Тікаймо звідси, — сказав Пітер, — поки ці жадібні тварюки не повернулися.