— О, — промовив Папуга, — мушу сказати, це дуже важлива робота. Ось, наприклад, чи знаєте ви, скільки слів в англійській мові?
— Ні, — відповіла Пенелопа.
— Сотні, — припустив Пітер.
— Ні, мабуть, тисячі, — виправив його Саймон.
— Майже вгадали. Якщо ж точніше — в англійській мові є понад двісті тисяч слів. Нині пересічні люди вживають одні й ті самі слова день у день.
Раптом очі його наповнилися сльозами, він витяг з-під крила картату носову хустинку, притулив її до дзьоба і висякався.
— Отже, — говорив Папуга тремтячим від зворушення голосом, — як ви вважаєте, що стається з усіма тими словами, яких люди не вживають?
— І що ж із ними стається? — перепитала Пенелопа, широко розплющивши очі.
— Якщо про них не дбати і не провітрювати їх, вони просто пропадають, зникають, вивітрюються, бідолашні малесенькі створіння, — пояснив Папуга. — У цьому і полягає моя робота: раз на рік я маю сідати і перечитувати вголос весь Словник, від початку до кінця, щоб переконатися, що кожне слово як належить промовлене. Але впродовж року я також намагаюся вживати якнайбільше слів, бо одного разу на рік недостатньо, щоби порятувати цих маленьких наших друзів. Їм так нудно весь час сидіти там, на сторінках.
— Час втікає, — несподівано озвалася Дульчібелла.
— Ти ж, здається, щойно була страшенно ображена? — сказав Папуга і зиркнув на неї.
— Я вже перестала ображатися, — сказала Дульчібелла. — Я ображалася по-дружньому. Але все-таки час втікає.
— І що ти хочеш сказати, коли постійно це повторюєш? — роздратовано спитав Папуга.
— Ну, ми ж не збиралися сидіти тут цілий день і вислуховувати твої безкінечні лекції про слова, — відказала павучиха. — Ми маємо надолужити згаяний час. Пам’ятай — у нас багато роботи.
— У нас багато роботи, у нас багато роботи — як мені це подобається, — роздратовано сказав Папуга. — Усе, що ти робиш цілими днями, — сидиш у своїй клітці, співаєш і ображаєшся, тому мені не залишається нічого, окрім того, що усім керувати, усе робити, ухвалювати важливі рішення, демонструвати найвищі прояви розуму та відваги…
— Думаю, це було не надто розумно — запроторити нас обох у вигнання, — перебила його Дульчібелла, зневажливо пхикнувши. — Я не бачу в цьому нічого, що можна було б назвати розумним. Нічогісінько.
— Так-так, правильно, звинувачуй мене, — скрикнув Папуга. — Але звідки я міг знати, що вони нападуть серед ночі, га? Звідки я міг знати, що жаби запакують нас у цей грубий коричневий паперовий пакунок і вкинуть у річку, га? Ти думала, як завжди (це тобі вельми властиво), що я допомагав василіскам захопити тебе… Тебе, дурнувату пристаркувату співучу павучиху, тебе…
— Я образилась! — зойкнула Дульчібелла і знову заплакала. — Я гніватимуся цілу годину. Наша угода не дає тобі права ображати мене частіше, ніж раз на тиждень, а ти тільки сьогодні, за один лише день, встиг зробити це двічі.
— О так, так, — втомлено погодився Папуга. — Пробач, будь ласка. Зараз же припини гніватись, і тоді я подарую тобі пиріг із мухами, коли ми повернемось додому.
— Обіцяєш?
— Авжеж, обіцяю, — роздратовано сказав Папуга.
— А може, ти подарував би мені до пирога з мухами ще суфле з коників-стрибунців? — улесливо спитала Дульчібелла.
— Ні, оце вже ні, — відмовив Папуга.
— Ну і нехай, — зітхнула вона і знову взялася пудрити носик, тихенько мугикаючи.
— А що це за історія з жабами? — спитав Пітер, заінтригований почутим.
— І з василісками, — вигукнула Пенелопа. — Хто це такі?
— Що вони захопили? — спитав Саймон.
— І звідки ви втекли? — не вгавала Пенелопа.
— Тихо! — скомандував Папуга. — Тихо, тихо, тихо.
Діти притихли.
— А тепер, — сказав Папуга, — насамперед, прошу вас, відчиніть, будь ласка, дверцята.
Саймон поквапливо витяг кишеньковий ніж, перетяв пурпуровий шнурок на дверцятах і відчинив їх.
— Дякую, — сказав Папуга, поважно вийшовши і вилізши на вершечок клітки.
— Не хотілось би, щоб ти там застудився, — зауважила Дульчібелла. — Ти ж не взяв свого плаща.
Папуга не звернув на неї уваги. Він ретельно поправив свою шапочку, яка зсунулась на одне око, поки він дерся нагору, й обвів поглядом дітей.
— Отже, — сказав він нарешті, — ви хочете отримати відповіді на всі ці запитання, чи не так?
— Так, просимо, — сказала Пенелопа.
— Чи можу я вам довіряти? — спитав Папуга.
— Звичайно, можеш, — обурився Саймон.
— Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз, — страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова — ані пари з вуст.