— Так, сер, — відповів Вілберфорс.
На ньому була кругла шапочка, великі окуляри в роговій оправі, зуби стирчали вперед, а з носа безперестанку текло.
— Ви маєте випити цю рідину, а я вам маю сказати, чи почуваєтеся ви краще. Дякую, сер.
— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, — приречено промовив Венслідейл. — Нещодавно він викопав дорогоцінні цибулинки моїх нарцисів і приніс їх на кухню, бо подумав, що це картопля.
— Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, — провадив Папуга. — Ти, Вілберфорсе, вип’єш оце, а тоді, знову ж таки ти, Вілберфорсе, скажеш мені, чи почуваєшся краще. Тепер зрозумів?
— О, так, сер, — сказав Вілберфорс, взяв пляшку і зробив великий ковток.
— Яке дивне ім’я — Вілберфорс! — шепнув Пітер Саймонові.
— Справді, дуже дивне, — погодився Саймон.
Тим часом Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п’ять хвилин, а він залишався таким, як і був. Серця гостей завмерли: вони так старалися, ризикували власним життям — і все даремно?!
— Ну, що, як почуваєшся? — обережно запитав Папуга.
Вілберфорс зиркнув на нього.
— Кгм, я питаю, як ти почуваєшся? — голосно повторив Папуга.
— Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! — гаркнув Вілберфорс. — Тебе шо, обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подумай, бо зараз як дам в дзьоб!
— О Боже! — вигукнув Пітер.
— А ви двоє шо — теж нариваєтесь? — Вілберфорс стрімко метнувся до хлопців і визвірився на них: — Вам шо — моє ім’я не подобається?! Ану, опустили рила, подивимось, які ви красені, коли я вам довбешки задом наперед вправлю!
— Матінко! Це фантастика! — вигукнув Венслідейл. — Ніколи в житті нічого такого не чув! Ніколи такого не бачив!
І тут Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку і почав несамовито торсати.
— А ти! — горлав Вілберфорс. — Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мене вже твої блювотні заморочки дістали! Давно пора тобі наклепати по повній!
З цими словами Вілберфорс дав в око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому красувалися бутерброди і меренга, а навколо войовничо витанцьовував Вілберфорс.
— Давай, вставай, ти, нюне! — кричав садівник. — Ти, безхребетний альбіносе, вставай, я порву тебе, як шмату, побачиш! Я відріжу тобі вуха, я тобі всі зуби повибиваю!
Скінчилося тим, що шестеро горностайських садівників цілий день ганялися за Вілберфорсом, поки врешті спіймали його і замкнули в повітці.
— Я думаю, — сказав Папуга, почувши стогони Венслідейла, коли того несли по сходах, — думаю, цей експеримент можна назвати абсолютно, глобально, цілковито вдалим, правда ж?
Діти від щирого серця погодилися з ним.
Коли Венслідейлові стало трохи краще (хоч око в нього все-таки підпухло), він пообіцяв, що горностаї, всі як один, допоможуть їм у битві проти василісків, тож посланці повернулися в Кришталеві печери з успіхом.
У Кришталевих печерах тим часом панувала метушня і шум — робота кипіла. Грифони загнали отару місячних телят у бічний тунель, де вони готували місячне желе, пластина за пластиною, а Пенелопа, Дульчібелла і Г. Г. вичаровували з нього повітряні кулі та інші потрібні речі. За стінами печер, на лану місячної моркви, Пітер, який тепер почувався у своїй стихії, тренував батальйон кавалерії єдинорогів. Навчав їх бігати риссю, галопом і синхронно розвертатись. Єдинороги вчилися дуже швидко, і невдовзі Пітер міг пишатися їхньою старанністю і вправністю.
Упродовж цих кількох днів Етельред час від часу надовго кудись зникав, і хоча всі це помітили, ніхто не надав цьому значення, оскільки у кожного було дуже багато роботи. І ось коли втомлена Пенелопа вичарувала з цілої гори місячного желе сімсот вогнетривких костюмів для горностаїв, з’явився Етельред. Він страшенно здивував дівчину тим, що прийшов у трикутному капелюсі та елегантній уніформі із золотими еполетами і цілою колекцією найрізноманітніших стрічок на рукавах. Мундир був темно-зеленого кольору, а штани — білі. При боці красувалася довга шаблюка в срібних піхвах.
— О, Етельреде, ти неперевершений, — сказала Пенелопа.
— Ой, невже вам справді подобається? — зашарівся Етельред. — Це мій однострій головнокомандувача.
— Справді? — здивувалась Пенелопа. — А чий ти головнокомандувач?
— Ходімо зі мною, покажу, — загадково сказав Етельред і повів її одним із бічних тунелів.