— І де ж вона? — поцікавилася Пенелопа.
— І як усе вирішилось? — запитав Пітер.
— Чекайте, чекайте, — сказав Папуга, — на все свій час!
— Ти бува не бачив мого зразка для плетіння запинала? Га? — гукнула Дульчібелла.
— Ні! — люто відповів Папуга. — Не бачив!!! — він пройшовся вгору-вниз по ґратах клітки, заклавши крила за спину, і зупинився.
— Що ж, Генджіст Ганнібал знайшов свою Міфологію зовсім випадково. Він ходив собі пагорбами і дійшов до якогось провалля. Спустившись туди просто з цікавості, він побачив велетенську печеру під землею, з величезним підземним морем, поцяткованим острівцями. І раптом зрозумів: це саме те, що він шукав. Зрештою, світ скоро стане таким маловірним і таким перенаселеним, що не залишиться місця навіть для справжніх тварин. То що вже й казати про міфічних істот? Тож Генджіст Ганнібал став володарем цих печер і за допомогою кількох могутніх замовлянь облаштував свою країну і зробив її придатною для життя, навіть дуже зручною. Тоді всі міфічні істоти, що вціліли на той час, спустилися в печеру, отримали свій острів або клаптик моря і зажили щасливо… Бачите, поки ми вірили одне в одного, ми були в безпеці, — Папуга замовк, витер сльози і гучно висякався.
— Я ж тобі казала, що ти застудишся! — крикнула Дульчібелла. — Ти чуєш мене чи ні? О Боже!
— Наш уряд, якщо його можна так назвати, — продовжував Папуга, — складався з трьох великих книг (я казав, що книги ці вміють говорити) і Генджіста Ганнібала Джанкетберрі. Це був дуже добрий, чесний і справедливий уряд. Як я вже згадував, мене призначили хранителем слів, і моя робота полягала, між іншим, і в тому, щоб кожні сто років виходити в реальний світ, а потім звітувати про те, що там діється. Отже, ми з Дульчібеллою саме зупинилися в мого двоюрідного брата, який живе в Індії. Він знається з Махараджею Джайпуру. Уявіть собі жахливого сноба із закордонним паспортом, «роллс-ройсом» і всякою всячиною. Але він тримав мене в курсі щодо найсвіжіших подій на Далекому Сході. Хоч би там що було, ми повернулися з цієї подорожі додому… і відгадайте, що там застали?
Діти мовчали, затамувавши подих.
— Ми застали, — сказав Папуга таємничим, урочистим і сумним голосом, — ось що: повстання василісків. І це ще не все — повстанці викрали наші три великі книги. Ви можете уявити щось жахливіше, небезпечніше і загрозливіше?
— Ні! — заворожено видихнули діти, бо з дзьоба Папуги це прозвучало, як звістка про кінець світу.
— Я теж, — погодився він.
— Але, будь ласка, — попросила Пенелопа, — перш ніж продовжувати, поясни нам, хто такі василіски?
— Так, Папуго, будь ласка! — підхопили брати.
— Добре! — погодився Папуга. — Що ж, повинен зізнатися, хоча ми, жителі країни Міфології, сповідуємо принцип «живи сам і дай жити іншому», проте, мушу визнати, що насправді василіски ніколи мені не подобалися: галасливі, брутальні, самозакохані, марнославні — такий їхній загальний портрет. До того ж неохайні, вічно дихають вогнем, легковажно ставляться до всього та ще й небезпечні. А їхня зовнішність? Вельми неприваблива, як на мене. Вони завбільшки десь такі, як ви, з тулубом півня, хвостом дракона, а замість пір’я — луска. Зазвичай луска у них різнобарвна — і червона, і золота, і зелена, якщо хочете знати. На мій погляд, це надто крикливо і вульгарно.
— А навіщо вони дихають вогнем? — спитав Пітер.
— Я не знаю цього достеменно, — відповів Папуга. — Мабуть, вони просто щось таке собі придумали, але насправді це досить небезпечно, повинен вам сказати. Генджіст Ганнібал хотів збудувати для них спеціальний вогнетривкий замок — і хай би вони у ньому жили. Перше своє житло василіски спалили дощенту через двадцять чотири години після того, як заселилися. І тепер вони мешкають у замку Г. Г., звикаючи до життя у замкненому просторі, поки господар не переселить їх у Кришталеві печери. Але мені здається, що вони і цей дім урешті-решт спалять на попіл.
— То вони такі небезпечні, що страшно бути з ними поряд? — спитала Пенелопа.
— Ні, якщо контролювати їхню чисельність, — відповів Папуга. — Ми ніколи не допускаємо більше десяти дюжин[4] одночасно в одному приміщенні.
— Але як це вам вдається? — спитав Саймон.
— Це передбачено одним із наших законів, — відповів Папуга, — скільки має бути єдинорогів, скільки мандрейків, скільки василісків і так далі. Ми змушені були це зробити, інакше ці істоти витіснили б нас. Бачте, це єдиний спосіб зберегти сталу чисельність жителів Міфології. Уявіть собі, ці василіски постійно силкуються добитись зростання своєї популяції, завжди звертаються до Г. Г. зі всякими історіями про те, що їх нікому купати. І це справді серйозна проблема. Розумієте, василіски вилуплюються із яєць, які знесли два золоті півники. Звичайно, це тупі птахи — вони тільки й знають, що цілими днями сидіти і час від часу кукурікати, як дурники. Але раз на сто років кожен із них має знести яйце.