В архітектурі його завжди найбільше вабила можливість поєднувати непоєднуване, протилежні форми, створювати нові сміливі комбінації. Шанс об’єднати минуле із сучасним, модерн зі старовиною був для Рустама особливо цікавим. Молодий архітектор так хотів отримати замовлення, що аж тремтів від очікування.
Вивчаючи історію мистецтва, Рустам розумів, що для його фаху перше замовлення завжди дуже важливе. Після першого успішно виконаного проекту люди почали б довіряти талантові, щедро йому відміряному. Так сталося з Мікеланджело і Рафаелем, з якими Рустам подумки не соромився себе порівнювати. У його уяві такою вимальовувалась реальність професії будівничого, реальність, яка існувала ще в Греції й Римі, а тоді – крізь віки й до сьогодні. Бо кого й коли з породи баранців зупиняли сумніви, якщо вони насправді чогось хотіли досягти? Найменший натяк на сумнів, що з’являвся в голові Рустама, завжди заступало питання: якщо змогли вони, хіба я – гірший? Молодий архітектор щиро вірив у свою здатність подолати труднощі початку творчого шляху і досягти світового рівня в ремеслі. Він чітко уявляв, як перше велике замовлення неодмінно прокладе шлях до гарного життя видатного митця.
Та була одна дрібничка: Рустам майже нічого не знав про дерев’яну архітектуру. У студентські роки він не надавав особливого значення такому нетривкому й неграндіозному матеріалу, як дерево. Це не зашкодило неодноразовим зустрічам із замовником і врешті-решт за півроку таки переконати його, що він, Рустам, – єдиний архітектор і підрядчик у всій країні, який може виконати таку специфічну роботу. Рустам виграв таки конкурс на побудову дерев’яної церкви неподалік портового міста.
Невдовзі контракт підписали, завдаток виплатили, і молоде подружжя загуляло по кафе і ресторанах. Час ішов, гроші танули, а проект просувався мляво. Коли стало очевидно, що робота не йде – Рустам зажурився. Днями сидів над складними розрахунками, перестав голитись, та робота не клеїлась. Клієнт дзвонив щодня і вимагав остаточний проект до затвердження. Рустам перестав слідкувати за собою, погано спав, перетворився на худорлявого виснаженого привида.
Його молода дружина Жиммергуль відчувала: щось відбувається з її життєлюбним баранцем. Гроші розтанули, а проектом і не пахло. На всі її розпитування Рустам тільки відповідав: «Не хвилюйся, зробимо». Та Жума мало вірила в його оптимістичні прогнози, тож коли Рустам увечері йшов на традиційну прогулянку, вона роздивлялась його розкидані креслення спочатку з цікавості. Жиммергуль була недурна і скоро зрозуміла, що Рустам просто нічого не тямить в роботі з таким специфічним матеріалом, як дерево. Він робив довжелезні розрахунки, які ніяк не вкладались у схему.
Жума пішла в бібліотеку. Вона замовила всі можливі книжки про дерев’яну архітектуру і почала їх сумлінно штудіювати. Далі зробила ксерокси саме з тих сторінок, які могли допомогти Рустамові в його загальмованому проекті. Якось вранці, ніби мимохіть, Жума підклала потрібну інформацію на робочий стіл своєму неголеному, засмученому генієві в дірявих шкарпетках:
– Тут мені трапилось дещо про дерев’яну архітектуру, може, тобі знадобиться, – скромно і ненав’язливо промовила розхвильована неминучим провалом чоловіка Жума й пішла на кухню готувати плов.
Рустам буркнув у відповідь щось нерозбірливе й повернувся до своїх нескінченних розрахунків. Протягом дня він кілька разів зиркнув на Жумині ксерокси. Тоді взяв їх, погортав із саркастичною посмішкою. За дві години Рустам ксерокси таки прочитав і поклав ніби й не чіпав. Тоді глянув на креслення й замислився.
За сніданком він раптом підхопився:
– Евріка! Ось воно! Придумав!
– Слава Богу, – з полегшенням зітхнула Жума, а оскільки була ревною християнкою, перехрестилась.
З новим завзяттям Рустам узявся за проект. Через три дні й три безсонні ночі остаточні креслення нарешті були готові. Замовник їх затвердив, і почали набирати бригаду.
Навесні загуло будівництво. Рустам сам працював по чотирнадцять годин на добу (ще одна притаманна баранцям риса – трудоголізм), але й робітникам не давав передишки. Вони вважали його ненормальним, й іноді ховались від нього, як від напасті. Та Рустам знаходив тисячі способів примусити людей працювати: умовляннями і погрозами, особистим прикладом і ласкавим дружнім словом. Робота просувалась на диво швидко, вже через півроку церква височіла посеред галявини, тільки що без бань.