— Дуку, а чи не Балтазар послав її на той світ? — висловив свою думку Богдан.
— Ти так гадаєш?
— А чому б таке не було можливе? Чи не Балтазар говорив нам, що Меланію Сакеларіє слід було б ліквідувати? Тоді, коли він вирішив її покарати, Корбяну ще не було заарештовано, а Финтинару ще не отруївся. Але після арешту першого й самогубства другого її ліквідація стала неможливою, бо вже не було кому виконати вирок. І що тоді лишилося робити Балтазарові, як не послати її на той світ власноручно?
— Ні! Меланію Сакеларіє знищив не Балтазар.
— Не Балтазар? А хто?
— Май терпіння, хлопче! Ось-ось дізнаєшся.
— Коли?
— Ще сьогодні ми зможемо заарештувати вбивцю Меланії Сакеларіє.
— Старий, не муч мене, благаю тебе!
— Я тут ні до чого, хлопче, ти сам себе мучиш. На мою думку, було б набагато краще, якби ти добре подумав сам. І побачиш, що нема чого мучитися.
Після обіду того ж дня Дуку сидів у кабінеті й оглядав відбитки пальців, взяті в квартирі Меланії Сакеларіє. Їх було взято з рами картини, за якою були коштовності. Отже, хоч вбивця і знав про цей скарб, але нічого не взяв. Це означало, що причиною злочину була не крадіжка, а щось інше. Що саме, не важко здогадатися: магнітофонна стрічка й апарат. Оволодівши ними, злодій убив її. А чи мав він і копірку? Якщо так, то чому не взяв і її?
Задзвонив телефон. Перед тим, як підняти трубку, Дуку глянув на годинника. Була шоста година вечора.
— Алло? Слухаю!
— Товаришу майор, доповідаю, що прийшов Мергеріт С. Мергеріт.
Дуку прикрив долонею трубку й звернувся до Богдана, який щойно прийшов до кабінету.
— Проведи сюди, будь ласка, Мергеріта С. Мергеріта. Він пунктуальний, мов німець.
А потім сказав тому, хто дзвонив:
— Зараз по нього прийде капітан Тудорашку.
Через кілька хвилин Мергеріт С. Мергеріт переступив поріг кабінету:
— Щиро вітаю вас, товаришу майор! — І дуже ввічливо вклонився.
— Сідайте, будь ласка!
Мергеріт С. Мергеріт сів на стілець, що його вказав йому майор, обличчя його було радісне, хоч трохи й схвильоване.
— Товаришу майор, я радий, що допоміг вам. Бачите, я ж вам казав, що викрию її. Недаром я трохи детектив.
Дуку не відповів йому. Пошукав щось у папці й вийняв звідти аркуш паперу.
— Якщо ви трохи детектив, то, може, скажете, що це означає?
Мергеріт С. Мергеріт подумав якусь мить, а потім із тріумфуючим виглядом вигукнув:
— Товаришу майор, слово честі, я не заслужив! Я лише виконав свій громадянський обов’язок перед республікою.
— Чого це ви «не заслужили»?
— Нагороди. Правда ж, у ваших руках — наказ про нагороду?
— Ні, це наказ про ваш арешт.
Мергеріт С. Мергеріт зблід, а потім, ледве помітно усміхнувшись, сказав:
— Це, звичайно, жарт, товаришу майор.
— Ви прекрасно розумієте, що я не жартую, Мергеріте С. Мергеріте, й хочу звернути вашу увагу ось на що; якщо ви будете розповідати нам нісенітниці, то нашкодите лише собі.
Мергеріт С. Мергеріт кинув такий пронизливий погляд на майора, що якби міг, то вбив би його. Потім злість його потроху всілася, і він знову вдавав покірливого:
— Товаришу майор, ви мене так приголомшили невірним звинуваченням, що я не знаю, що й думати.
В цю мить у кімнату зайшов Пічоруш. Він нахилився до вуха Дуку, щось шепочучи. Той ствердно хитнув головою, а коли молодший лейтенант вийшов із кабінету, звернувся до Мергеріта С. Мергеріта:
— Щоб не гаяти більше часу, скажу, що в сараї вашої матері під купою вугілля знайдено і магнітофонну стрічку, й апарат, що його винайшов інженер Бакалу.
Мергеріт С. Мергеріт застогнав, мов конаюча тварина, потім злісно заревів:
— Як у біса ви могли мене запідозрити?
— Бо ви діяли, як… дурний детектив, Мергеріте С. Мергеріте.
Полковник Рареш був у доброму настрої. Коли Дуку й Богдан зайшли до нього, то чули, як він тихо наспівував арію «Це ти була».
— Сідайте, хлопці. Коли від’їздите?
— Завтра, товаришу полковник.
— Знову до Сигішоари?
— Звичайно! Богдан уже подзвонив фрау Герті, щоб чекала на нас.
— Ви цілком заслужили на відпочинок. — А після короткої паузи додав: — Балтазар і справді завдав нам досить клопоту.
— Товаришу полковник, на мою думку, це був найскладніший випадок із тих, з якими нам доводилося мати справу, — висловив свою думку Богдан.
— Еге, це й справді був випадок не простий, — визнав і Дуку.