— Ні, не обов’язково. Однак не завадило б дати нам список ваших друзів з їхніми адресами. Ви мешкаєте у великому будинку?
— Так, у великому, багатоповерховому.
— Ви ходите у гості до когось із сусідів?
— Ні. Ми переїхали туди недавно.
— Хто вам допомагає господарювати? '
— Бабуся. Вона ходить до нас уже понад двадцять років.
— Мешкає й одній з вами квартирі?
— Ні! Приходить прибирати три рази на тиждень. Мешкає недалеко. Хочу сказати, що це чесна Жінка, і ми повністю їй довіряємо.
— І ще одне. Не забудьте внести до списку перш за все тих ваших друзів і знайомих, котрі знають про вашу любов до опери.
— І кому передати список? Тофані?
— Капітанові Тудорашку, який сьогодні ж поїде до Плоєшти.
Богдан позирнув на нього дуже здивовано, хотів щось сказати, та передумав. Обмежився лише тим, що надто голосно став хрустіти пальцями, за що майор докірливо подивився на нього.
За десять хвилин після того, як пішов Сіміонеску, коли в кабінеті залишилися вони удвох, Богдан чи то жартома, чи то серйозно пожалівся:
— До біса розвелося чорних кішок! Як на мою думку, Дуку, то я організував би загін живодерів, щоб виловити їх усіх, бо через них усі нещастя.
Та майор, ніби й не чуючи скарг свого друга, сказав:
— Богдане, мій хлопчику, тобі доведеться їхати до Плоєшти.
— Хочу до Сигишоари! Хочу біфштекса, приготовленого пані Гертою, — удавано горював Богдан уже не так завзято, ніж звичайно, бо зрозумів, що Дуку не жартує.
— Ти повинен їхати до Плоєшти.
Богдан зробив ще Одну відчайдушну спробу:
— Не може бути, Щоб історійка у Плоєшти не зацікавила полковника Томеску. Давай перепасуємо її йому. Адже ми потенціально уже в дорозі до Сигишоари. Якщо я не перепочину, то біс його забирай, можу вибухнути, мов цистерна з нітрогліцерином.
— Не турбуйся, поїдемо і До Сигишоари. Та перед цим ти повинен прогулятися до Плоєшти.
— І що мені там робити?
— Забігти до телефонної станції, і тому, що там працюють одні жінки, а саме ти відчуваєш себе у товаристві міні-спідничок, мов риба у воді, я сподіваюся, ти дізнаєшся про щось, пов’язане з розмовою, яка нас цікавить.
Богдан зрозумів, що опиратися марно. Між іншим, він відчував, як зацікавленість його начальника випадком у Плоєщтй починає раптом передаватися і йому…
— Дуку, у тебе виникає почуття, що ми наштовхнулися на якусь справу?
Дуку Стенув плечима.
— Важко сказати, мій хлопчику. Все ж манера говорити із, закордоном по чужому телефону мені здається Досить підозрілою. Викликаєш Монте-Карло, повідомляєш комусь абсолютно все, що треба повідомити, або ж простісінько одержуєш якісь вказівки, потім зникаєш. Винахідливо, просто і основне без ризику, чи не так?
— Спосіб, з яким ми знайомимося вперше. І тому, що я цікавіший, ніж жінка, то згораю від бажання відшукати людину, котру осяяла така ідея. Та мені не зрозуміло, чому вона вибрала саме Пауля Сіміонеску?
— Не здогадуєшся?
— Ні. Тобто… Почекай. Пауль Сіміонеску, мабуть, був кимось у Плоєшти до того, як пішов на пенсію.
— Так! І?
— Допускаю, що той, хто видавав себе за Сіміонеску, розраховував на те, що він значна особа в місті, і дівчата з телефонної станції не стануть із цікавості підслухувати розмову. Іншого, ліпшого пояснення я не знаходжу.
— І не треба. Хм!.. Монте-Карло, тільки згадуючи це місто, я вже чомусь тремчу.
— Справді, Дуку! Адже саме там ти потрапив до рук дядька Шункеріке.
— Коли я перебував у полоні на яхті «Небел-ІІ», то іноді вранці» коли сходило сонце, я дивився через ілюмінатор моєї каюти на білі будинки Монте-Карло і у відчаї ще тоді зненавидів це місто.
— Ти вбачаєш якийсь зв’язок…
— Не знаю. Та мені здається підозрілим, що той, хто удавав себе за Сіміонеску, дзвонив комусь саме в Монте- Карло.
— Ти думаєш, певно, про трест?
— Так. Чи трест «Небел» не зацікавився якимось вінаходом наших учених?
— Хоч тоді, коли вони виявляли такий інтерес, ми дали в пику твоєму дядькові Шункеріке.
— Можливо, він хоче узяти реванш.
— Якщо твоє припущення виявиться вірним, я урочисто тобі обіцяю, що згоден не їхати до Сигишоари.
Богдан поїхав до Плоєшти на кілька годин, а повернувся лише наступного дня.
— Ну, маєш щось у мішку, мій хлопчику? — запитав Дуку, коли той з’явився на дверях стомлений, неголений, неначе після нічного бенкету.
— Дещо маю, старий, але нічого такого, що могло б примусити тебе скинути капелюха.
— Розповідай!
— Я забіг у Плоєшти на телефонну станцію. Там, до речі, телефоністками гарні дівчата. Такі, ніби їх наймали на роботу по конкурсу, єдиним критерієм якого була краса…