— Так, трест усе це знає і все одно ризикує посилати Балтазара. Чому? Тому, що, як я вже говорив, ставка гри така важлива, що перевищує ризик втратити Балтазара. У такому випадку я маю право поставити собі питання: якою саме найважливішою таємницею цікавиться трест «Небел»?
— Гадаєте, нам треба неодмінно про це знати? — трохи скептично спитав Богдан.
— Неодмінно. Я вам поясню чому. Що ми знаємо про Балтазара? Знаємо, що він прибуває в понеділок, Та зате ми зовсім не знаємо, який він на вигляд. Що нам відомо ще? Що хтось, людина, яка видавала себе за Сіміонеску, чекатиме на нього. Але де саме, теж не знаємо, Може, на вокзалі, в аеропорту, та не виключено, що зустріч може відбутися в приватному будинку. Потім Балтазар приступить до роботи, і ми не зможемо якимсь чином перешкодити йому, бо не знаємо його… Та якщо б ми змогли дізнатися про ті таємниці, які зараз у якійсь особливій ієрархії посідають перше місце, становище було б зовсім іншим. Чому? Тому, що замість того, щоб чекати Балтазара в аеропорту, на вокзалі чи на прикордонних заставах, ми чекали б його в тих місцях, де він, будучи змушеним діяти, рано чи пізно обов’язково з’явився б.
— Це ідеальне побажання, Менеїле.
— Яке, визнаю, нелегко виконати, товаришу полковник.
— Навіть неможливо, Менеїле, зовсім неможливо. Кожне Міністерство, кожний науково-дослідний інститут, промисловий центр, одне слово, кожне підприємство і в столиці й на периферії має більші або менші таємниці. Це означало б, що всі вони зробили відбір, склали список і відмітили найважливіше, передавши його якомусь органу, в чиї обов’язки ввійшов вибір супертаємниці з безлічі таємниць. Уявляєте, якої величезної роботи в усіх ланках вимагає така операція? З другого боку, ми не можемо обминути суб’єктивного фактора в оцінці ступеня секретності вивчених матеріалів, не кажучи вже про компетентність. Ви говорите: супершпигуна може цікавити лише таємниця найбільшого значення. А хіба є загальноприйнятий критерій оцінки того, що означає секретно, дуже секретно чи, скажімо, суперсекретно? Як ми можемо бути певними, що те, що ми вважали б таємницею найвищого ступеня, є таке вже необхідне й для тресту «Небел»? Балтазар прибуває, щоб отримати якусь інформацію. Ви говорите, що та інформація повинна бути якнайнезвичайнішою, бо інакше він, Великий Балтазар, не прибув би по неї. Та, повторюю, я зовсім не певен, що інформація, яку він хоче отримати, інформація виключної І ваги для нього, становить і для нас таку саму вагу. Чому? Тому, що ми не відаємо, хто замовив її йому, а основне, не знаємо, що саме переслідує замовник. Інформація не має цінності сама по собі, а вартість її велика, дуже велика чи неоціненна залежить від її практичної ваги для того, хто її потребує.
— Товаришу полковник, а може, нам варто все-таки було б спробувати?
— Як саме, Менеїле?
— Товаришу полковник, так, як ви оце поставили питання, ви цілком маєте рацію. Труднощі, відбору, по- перше, самих інститутів та підприємств, а по-друге, їхніх робіт, по ступеню їх важливості, величезні. Але може бути таке, що трест зацікавився якимсь науковим відкриттям чи винаходом такої величезної важливості, що в даний момент він для безпеки нашої держави є таємницею номер перший, найголовнішою таємницею, відомою керівництву нашою державою на найвищому рівні.
Полковник подумав трохи і сказав:
— Гаразд, Менеїле, ми поговоримо про це з товаришем генералом. Якщо є таємниця номер перший, то нам буде набагато легше протистояти діям Великого Балтазара.
Богдан запалив цигарку й тому, що був сам, то затишно вмостився у кріслі, задерши ноги на письмовий стіл. Щойно він закінчив допитувати Денешана, викликавши його ще раз. Цей останній допит мав Цілком визначену мету: дістати від Денешана якнайдетальніший опис зовнішності того, хто видавав себе за Сіміонеску. Всупереч попередньому запевненню Денешана, що він не запам’ятовує облич, він на превелике Богданове й лейтенанта Педурару задоволення довів цілком протилежне. Лейтенант Педурару був присутній на допиті, сидів збоку за столиком біля вікна і весь час. малював у альбомі, тримаючи його на колінах.
Після того, як Денешан скінчив опис «волхва Гаспара», лейтенант Педурару встав і, підійшовши до Денег шану, поклав перед ним аркуш з альбома.