Парасків вийняв з конверта листа, швиденько його прочитав і простягнув Дуку. Лист мав такий зміст:
Дорогий друже!
Сподіваюся, ви не образитеся, дізнавшись, що від останньої розмови по телефону я цікавилася вами. Я бачила вас кілька разів і визнаю, що ви і приємний, і небезпечний. Я певна, що перша-ліпша жінка легко може заприятелювати з вами і покохати вас. Якби я мала якесь право, я б ревнувала вас до всіх жінок. Знаю, що ви зберегли вірність оперним виставам, які багато хто вважає за анахронізм… Чи не здасться вам, що я хочу неможливого, коли попрошу вас прийти у п’ятницю на виставу «Отелло»?
Ваша приятелька
— І звичайно ви пішли? — промовив Дуку, передаючи листа Богданові.
— Хіба можна інакше? Я пішов, хоч одне речення в листі мене просто дратувало.
— Яке?
— «Якби я мала якесь право, я б ревнувала вас до всіх жінок». Цими словами вона виказувала себе, що вона належить до категорії жінок, яких я боюсь. Та я хотів пізнати її і гадав, що вона призначила мені побачення в опері теж з тієї ж причини. Та помилився. Коротше кажучи, то був невдалий вечір. Через деякий час я отримав ще одного листа.
— Тобто, через скільки? — спитав Дуку.
— Через тиждень. Ось цей лист.
Дуку взяв листа й, прочитавши, передав Богданові. Лист мав такий зміст:
Дорогий друже!
Гадаю, що ви дуже сердиті на мене. Пробачте й намагайтеся мене зрозуміти. Я була з чоловіком. А крім того, боялася, що не сподобаюся вам. Мені ж сорок п’ять років. Якби ви знали, як я боюся!.. Та зважилася. У вівторок дають "Травіату». Прошу вас прийти. Я;ку- пила вам квитка, щоб нам бути недалеко одне від одного. Ліворуч від вас буде мій чоловік. Жінка поруч нього — то я, ваша нещаслива приятелька. Прийдете? Я дуже прошу.
— Ви знаєте Ірину Сіміонеску? — спитав Парасків:
— Знаємо.
— Як ви вважаєте, — вона гарна?
— Це ви повинні нам сказати. Бо, гадаю, ви прийняли запрошення,
— Я спитав вас, бо хотів перевірити свою думку. Але якщо не хочете відповісти, то байдуже. Щодо запрошення, то я його, звичайно, прийняв. Мені було цікаво бачити, як виглядає та сорокап’ятирічна жінка. Я не чекав приємного сюрпризу. Бо гадав, що коли каже, що їй сорок п'ять, то щонайменше має п’ятдесят. Але я помилився. Це був дійсно приємний сюрприз. Ірина Сіміонеску не те, що розуміють під словом «краса». Але це жінка, на яку не можна не звернути уваги, дійсно справжня жінка.
— Як це — справжня?
— Тобто жінка без церемоній… Жінка, яка знає, що дієслово «любити» — евфемістичний вираз для висловлення дії, коли жінка віддається мужчині,
— Ви гадаєте, це справжня жінка?
— Категорично. І я ціную лише таких жінок. Ви не повинні дивуватися, що коли я зрозумів, якою жінкою є Ірина Сіміонеску, то єдиним моїм бажанням було негайно познайомитися з цим подружжям. З досвіду знаю, що найпростіший спосіб для того, щоб оволодіти заміжньою жінкою — це потоваришувати з її чоловіком. Так що в перший же антракт я познайомився з ним.
І Парасків детально розповів, як він у буфеті познайомився з подружжям Сіміонеску,
— Ви не зобов’язані відповідати на запитання, яке я вам поставлю, хоч підкреслюю, що це у ваших інтересах: чи щось відбулося між Іриною Сіміонеску та вами?
— Ні! Категорично ні! Між іншим, зараз почуєте кумедну сторону цієї історії. Здається, це відбулося минулої п’ятниці? Ні, у суботу. Так, так, у суботу. Задзеленчав дзвінок. Було то по обіді, коли звичайно приходить листоноша. Та то був не він, а якийсь елегантно вдягнений молодик років біля двадцяти, який чомусь здався мені підозрілим. Простягає мені конверт. Сказав, що йому дала його пані передати мені, якщо я пан Парасків Пенделяну, й моментально зник. Я пізнав руку на конверті. Це була рука Ірини Сіміонеску. Прошу, читайте, що вона мені писала. Тут лише кілька рядків. Але якби не було й рядка, то ключі говорили про все.