— Які ключі? — спитав Богдан.
— Ключі від квартири. Від французького й звичайного замків.
Лист і справді був дуже короткий:
Мені потрібно вас бачити. Трапилося дещо серйозне. Я вам поясню, коли побачимось. У понеділок Пауль їде до Бухареста. Приходьте не раніше дев’ятнадцятої години. Якщо мене не буде вдома, чекайте. Прийду неодмінно. Та якщо я все ж не прийду до двадцятої години, негайно залиште квартиру.
Першим моїм бажанням було не йти. Мені гидкі ускладнення. Я ж вам сказав, що полюбляю випадкові пригоди, які мене ні до чого не зобов’язують. Тут же все було занадто складне: загадковий тон листа, посильний, який чомусь викликав у мене підозру, і нарешті, ключі від квартири. Найрозумнішим було б, звичайно, нікуди не йти. Я не занадто сміливий і ризик мене не приваблює, а ще коли він пов’язаний із жінкою. Бо скільки є таких, з якими можна лягти в ліжко без жодних неприємностей. А ця пригода тим більше не варта ризику, оскільки йшлося про сорокап’ятилітню жінку. Та всупереч першому бажанню не йти й аргументам, якими я хотів себе переконати, я(зрештою пішов. Я хотів-бо пояснити вам, панове, що схилило мене на користь цього рішення. Чи, може, ви вважаєте це за непотрібне?
— Поясніть.
— До вашого відома, панове, я, не будучи донжуаном, переспав уже з багатьма жінками. Кажу про це не для того, щоб похизуватися, бо тут немає жодної моєї заслуги, Мені здається, тяжче відшукати якусь вулицю у великому місті, ніж Жінку, з якою можна переспати. Багато хто — письменники, артисти та навіть вчені — говорять про жіночі таємниці. Все це теревені людей з ненормальною психікою. Існують лише жінки, які здаються нам таємничими тому, що багатьом чисто з марнославства тяжко повірити в те, що не існує нічого там, де вони чекали знайти щось. Звичайно, існують різні жінки. Якщо хочете знати, панове, щодо жінок я расист. Бувають вищі і Нижчі раси жінок. Хоч тут нема чим похвалитися, але до Ірини Сіміонеску я знав лише жінок нижчої раси. Ірина була єдиною жінкою, яка, як мені здавалось, належить до вищої раси, можливо до найвишуканішої. З другого боку, незважаючи на її сорок п'ять років, — хоч вона, щиро кажучи, виглядала значно молодшою, — Ірина Сіміонеску являла спокусу й для досвіду, з яким я пізніше міг зробити певні наукові узагальнення: що є спільного і чим відрізняються жінки вищої від жінок нижчої раси? Та що мене по-справжньому штовхнуло піти на можливий ризик, було зовсім іншим. Панове, я народився в Оборі [2]. З усіх точок зору народитися і жити в Оборі — це щастя. Та мені здається, вам не цікаво буде дізнатися, чому я вважаю за щастя чи, вірніше, за привілей народитися в Оборі. — Звичайно, не цікаво, — обірвав його Богдан, просто лютий на Дуку за його надзвичайну терплячість,
— Хочу тільки сказати, що коли хтось побачить Світ божий у Оборі, то де означає, що він народився якимсь хамом, чим і відрізняється від усіх інших бухарестців. Хамом не в гіршому значенні, зрозумійте мене, панове, а зі специфічною особливістю, яка разом з деякими іншими особливостями, як нещирість, гнучкість у поводженні з людьми, гумор чи хоч гумористична дотепність, товариськість і так далі — допомагає йому прокладати шлях у життя. Я теж, як оборянин, однією з своїх рис маю цей вид хамства. І якщо я відмовився від звичайної обережності, то лише через хамство. Не бажаючи рахуватися з можливим ризиком і ускладненням, хам у мені захотів переспати з Іриною Сіміонеску, жінкою вищої раси. Хам у мені забажав цього з марнославства. Я не міг відмовити собі в цьому. І поїхав до Плоєшти.
— Нарешті,— прошепотів про себе Богдан.
— Поїхав до Плоєшти. Поставив машину и піднявся на третій поверх, потурбувавшись, щоб мене ніхто „не бачив, коли я заходив до квартири, і не прийняв за злодія. Мушу сказати, я дуже хвилювався. Вперше в житті я чинив подібне. Зайшовши до квартири, я розчарувався: Ірини не було вдома. Та це не викликало в мене великого занепокоєння. Вона ж попередила мене, що, можливо, прийде після мене. Щоб згаяти час, я оглядав квартиру, зайшов до кухні. На плиті стояв металевий кавник з водою, а на столі банка з розчином кави й цукерниця. Я зрозумів, що Ірина, щоб я Не нудився в її відсутності, таким чином запросила мене зварити каву самому собі. Звичайно, я це й зробив. Випивши каву, я перейшов до вітальні 1 зручно вмостився у кріслі. Кава й майбутня насолода викликали в мене блаженний настрій. Не знаю й сам, як збіг час. Раптом задзвонив телефон. Спочатку я вагався, чи брати трубку… Нарешті відважився її підняти і добре зробив: то була Ірина. Спочатку, вона пробачилася за те, що змусила мене чекати її, потім повідомила, що хоч і бажає всією душею, але з причини, яку не може назвати по телефону, прийти зараз не зможе. Вона благала мене покинути квартиру відразу ж. Я глянув на годинника. Було пів на дев’яту, я затримався навіть на тридцять хвилин довше, ніж дозволялося в листі. І знаєте; що цікавої Я й тепер ще не можу зрозуміти, як швидко минув час. Якщо б не годинник, я міг би подумати, що пробув у квартирі не більше півгодини. Що мені було робити? Я мусив піти. Коли я вийшов на сходи, то дуже перелякався. Сусід, який тоді саме повернувся з міста, побачив мене. Щоб збити його з пантелику, я обернувся назад і побажав господарям на добраніч. Негайно повернувся до Бухареста. Це все, панове.