— Все?
— Все. Але мені здається, що ви мені не вірите?
Парасків Пенделяну був дуже здивований, що йому не вірять.
— Звичайно, ми вам не віримо! — різко вигукнув Богдан.
Дуку поглядом зробив докір Богданові, потім спокійним голосом, щоб приховати підозру, сказав:
— Мій колега хотів сказати, що ви дечого не згадали з того, що ви робили, чекаючи на Ірину Сіміонеску.
— Здається, я сказав усе. Сів у крісло і чекав на неї. Час так швидко минув, що мені здається, ніби я… навіть заснув.
Богдан не міг утриматися.
— Чудово! Зайшли в чужу квартиру з ключами, що їх надіслала вам хазяйка. За кілька хвилин мало відбутися те, чого ви дуже бажали, хай навіть для того, щоб задовольнити вашу цікавість: вперше в житті переспати з жінкою вищої раси, цікавість оборянина, за вашим висловом, і не зважаючи на це все, ви запевняєте, що заснули. А що ви робили попередньої ночі? Каміння носили на плечах? Кололи дрова? Хто б вам повірив?
— Пане, я цього категорично, не твердив, лише сказав, що мені здається, ніби заснув. Це різниця, якщо дозволите зауважити.
— Пане Пенделяну, важко повірити, щоб ви задрімали. Отже, зауваження мого колеги лишається в силі.
— Тоді я чекав… Тоді мені лише здалося, що час пролетів так швидко. — Потім, одразу образившись, голосом несправедливо звинуваченої людини промовив: — Я відчуваю, що ви мені не вірите. Більше того, відчуваю, що ви мене в чомусь запідозрюєте, не знаю тільки в чому.
Пане Пенделяну, а в той час, коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, ви нікуди не дзвонили по телефону?
— Ні, нікуди.
— Телефон був у вітальні, де ви чекали повернення господині?
— Так, звичайно.
— Отже, ви ні з ким не говорили по телефону?
— Абсолютно ні з ким.
— У вас і знайомі в Монте-Карло, пане Пенделяну?
— Немає, пане. Пробачте, але ви мені ставите такі питання… Такі питання…
І замовк, ніби не знайшов потрібних слів,
— Які питання?
— Безглузді.
Богдан обурився і занепокоївся на канапці, бажаючи щось сказати, але суворий погляд начальника заспокоїв його.
— Я вам поставлю ще одне питання, яке вам здасться, мабуть, теж безглуздим, — продовжував Дуку. — Коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, у вас не було відчуття, що ви в квартирі не один?
— Як ви можете навіть подумати таке, щоб я, відчувши, що в квартирі хтось є, залишився б там, хоч одну секунду!
— Категорично?
— Так, пане!
— Дуже цікаво!.. Дуже дивно!..
— Що саме вам здається цікавим і дивним?
— Якщо б ви мали почуття, що ви не один, то можна було б допустити, що, коли ви заснули, хтось інший говорив телефоном, що належав подружжю Сіміонеску,
— Пане…
Та Дуку перебив його.
— Таке ваше припущення стало б, мабуть, вірогідним, і ми могли б собі пояснити причини телефонної розмови з Монте-Карло.
— Не розумію!.. Гадаю, що ви не жартуєте з мене?.. Ви не маєте на де ніякого права.
— Такого ми робити ніколи б не посміли, пане Пенделяну. Але в дійсності відбулося таке: поки ви перебували у вітальні, хтось, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, переговорив з Монте-Карло.
— Якщо я вірно зрозумів, ви переконані, що людина, яка, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, говорила з Монте-Карло, був саме я.
— Абсолютно певні,— відповів Богдан.
— Пане Пенделяну, ви можете дати нам інше пояснення? — спитав Дуку.
— Може, що дівчата в міжміської станції помилилися?
— Це виключено, пане Пенделяну, — категорично заперечив Дуку.
Парйків Пенделяну запалив цигарку, але зразу ж і погасив. Почав нервувати. Уникаючи поглядів обох офіцерів, своє роздратування він зігнав на цигарці, яку давив і кришив у попільниці.