— Ні, вилікуєшся, Детунату! Вилікуєшся так само, як і інші.
І Детунату насправді вилікувався. Звичайно, не відразу. Та за місяць із того зайця, як він сам себе назвав, став надійним прикордонником, найкращим з усіх. Не лише найкращим, а й «найщасливіщим", на думку решти солдатів, які йому аж трохи заздрили. Мов навмисне, більшість порушників, які намагалися перейти кордон на їхній дільниці, спіймав Детунату. Наскільки йому таланило, промовляв той факт, що за два місяці Детунату дістав двадцять днів відпустки у винагороду за те, що спіймав кількох злочинців, які намагалися перейти кордон, щоб уникнути карної відповідальності.
«Сподіваюся, тепер йому теж поталанить!» — подумав капітан Кодру, майже переконаний, що коли шпигун намагатиметься перейти кордон, саме Детунату затримає його.
Знову задзеленчав телефон.
«Певне, знову Іонашку», — подумав капітан, підіймаючи трубку. Та помилився. То була його дружина Іоанна.
— Що сталося, Іоанно?
— Нічого. Ти спав?
— Мені тепер не до єну, А ти чому не спиш?
— Спала, але прокинулася трохи раніше через сон, що мені приснився.
— Собі приснився поганий сон? То що ж ти хочеш? Не завжди ж снитися хорошим снам.
— Навпаки, Мені приснився дуже хороший сон.
— Так? То що ж тобі приснилося?
— Снилося, що ми переїхали до міста…
— Чудовий сон! Принаймні такий, що може і здійснитися, — відповів він трохи сумовито, бо зрозумів, на що натякає Іоанна.
— Вже пора б, Мариш!.. Пора…
— Знаєш сама, Іоанно, це не від мене залежить, — намагався говорити спокійно.
— Знаю, дорогий, знаю. Не хвилюйся, будь ласка.
— Я зовсім і не хвилююся, — заперечив він тихо, знаючи, що Іоанну він ніколи не зможе обдурити.
— То все, Марине! Легкого тобі чергування!
— На добраніч, Іоанно!
Він поклав трубку. Роздратування вляглося не одразу. Саме тепер Іоанна знайшла час докоряти йому. Певне, історія зі сном була лише зачіпкою. Насправді ж вона Переконана, що він не досить наполягає, не клопочеться про переведення до міста.
Зрештою, він уже відслужив свій термін на кордоні. Уже настав час, щоб його замінили молодшим. Протягом десяти років він служив лише на ізольованих прикордонних заставах, у справжній глушині. Три роки на північному кордоні, сім літ на цій прикордонній заставі. Жили з сім’єю в селі. Селі? Хіба можна назвати селом ці кілька будинків.? Колись це було справжнє село, але тепер від того села лишилося якихось садиб із двадцять. Решту будинків колишні господарі розібрали, щоб продати цеглу, дерево, залізо та черепицю і переїхати до міста. Лишилися незайманими лише двадцять будинків, які й складали цей виселок, названий так до речі Чауну — Казан.
Сім літ тому, коли Кодру одружився з Іоанною, він заперечив би кожному, хто б йому сказав, що його дружина не найвродливіша жінка в районі. Його переконання було викликане в першу чергу тим, що до одруження Іоанна робила все, щоб звернути на себе увагу нового командира прикордонної застави Кодру; з другого боку, тим, що Кодру прибув сюди з кордону, який містився в незайманих північних лісах, де протягом шести місяців — стільки там тривала зима — він лишався ізольованим в горах на прикордонній заставі. Три роки він був там командиром. Три роки тяжкої служби, бо дільниця застави містилася в глухому дрімучому лісі, серед горбів, вершин гір та проваль. Так, нелегкого була та служба, особливо через відомого бандита Тоні, якого багато разів оточували прикордонники та війська МВС і який кожного разу якимось дивом вислизав. Та незабаром після того, як Тоні' був розстріляний, прохання капітана про переведення задовольнили.
Коли Кодру прибув до села, то відчув себе тут щасливим. Йому здавалося, що після трьох років, проведених у глушині, він нарешті знову серед людей. Там, на гірській прикордонній заставі, він по багато місяців, крім своїх бійців, не бачив, бувало, жодного людського обличчя. Зате при обході постів траплялося зустрічати ведмедів, кабанів, вовків, косуль. Тому коли він прибув до Чауну, — на той час мешканці села ще не почали залишати його, — усі чоловіки й жінки здавалися йому надзвичайно гарними. Усі жінки, та найкраща від усіх, — Іоанна, дівчина зі світлорусими косами, яка завжди навмисно товклася у дворі біля якоїсь роботи щоразу, саме тоді, коли командир Кодру вирушав на прикордонну заставу чи повертався звідти.
Пізніше, коли вони одружилися, Іоанна призналася йому:
— Знаєш, коли я бачила, як ти проїздив верхи на коні Замфірі і тримався в сідлі так рівно та гордо, ти мені здавався таким вродливим, наче герой з кінофільму, і я дуже бажала, щоб ти став моїм чоловіком.