Минуло сім літ. Швиденько промчали перші п’ять років, трудніше — останні два, відтоді, як почалися суперечки з Іоанною.
— Всі від’їздять, Марине. Чула, що й Дрегенеску переїздять.
— Так? Переїздять? Куди?
— До Онешти. Його викликав батько, який працює там на якійсь фабриці.
Так буває, коли один переїздить до міста, то тягне за собою всіх родичів.
— Лише ми зостанемося в цій дірці.
— Тобі тут не подобається? Та ти ж тут народилася, Іоанно!
— І ті, хто виїздять, теж тут народилися. Згадай, яким було село, коли ти приїхав, і яке воно сьогодні?
— Гм-м, так!.. Одна по одній виїхало багато родин. Та не бійся, пенсійний вік і нас тут не застане.
— Ще чого не вистачає! Дівчина росте, треба її влаштувати до хорошої школи. А крім того, ми самі ще молоді. Хіба ми не маємо права прожити своє життя Інакше? Тут ні театру, ні опери, ні кіно. Нічого, крім того нещасного радіо.
— А кіно…
Правда, іноді кінопересувка приїздила до них на виселок. Коли траплялася та подія, відповідальний кооперативу Філіп підіймався на пагорб, прикладав руки до рота й кричав:
— Увага!.. Увага! Увечері кіно!..
Його чуло все село, вірніше, ті, що залишилися ще тут…
Капітан Кодру стрепенувся, думки його літали далеко. Сталося те, що надто рідко трапляється у цих краях. На кілька хвилин, — капітан із досвіду знав, що не на довше, — вітер раптом ущух. Він уявив собі, що відбувається поряд, у загальній спальні. Тиша розбудила людей, і тепер вони заворушилися під ковдрами. Деякі з них не встигли поспати й години. А котра година тепер? Друга. Ніч, майже. минула. Невже й цієї ночі нічого не трапиться?
За мить вітер дмухнув знову, а будинок прикордонної застави, ніби повітряний корабель, знову полинув у плавання крізь цю чорну ніч, що, мов на зло, сприяла шпигунові. Капітанові раптом схотілося спати. Та він не бажав того, і щоб відігнати сон, подзвонив «Аврорі». Йому відповів капітан Феркешану.
— Тебе чутно, Феркешану?
— Нічого! Тихо! А в тебе?
— Також.
— Нащо ж ти мені дзвониш?
— Щоб дізнатися, як у тебе справи,
— Тепер дійсно погані, бо ти збудив мене.
— Ти міг спати? — здивувався Кодру.
— А чом би й ні?
— Тому, що я не зімкнув очей.
— То твоя справа. Що стосується мене, то я, мов той англієць.
— Так. Ти спокійний! І я тобі заздрю.
— До речі, мені теж дзвонив Іонашку. Гадаю, що це скінчиться дурницею.
— Хочеш сказати, що шпигун пройде?
— Хочу сказати, що ми на нього чекаємо тут, а він прослизне біс його знає де.
— Не думаю. По тривозі піднято всі прикордонні застави…
— Якщо не думаєш, то дай мені заснути, Так хочеться спати.
— Кінчаю!.. На добраніч і пробач, що потурбував тебе.
Та тої ж миті, як він поклав трубку, задзеленчав телефон.
— Алло! Хто біля апарата?
— Солдат Вульпе Іларіон. Доповідаю: поблизу орієнтира «Гелушка:» я виявив слід на смузі.
— Який слід?
— Свіжий, товаришу капітан.
— Не те цікавить мене, а напрям. Слід іде до дільниці, яку охороняємо, чи від неї?
— Від неї, товаришу капітан.
— Негайно рушаю туди! — Кодру кинув трубку і сердито прошепотів: — Однак шпигун пройшов! І саме через мою дільницю.
II. КАПРАЛ ДЕТУНАТУ ЗНИК
Капітан Кодру подзвонив полковникові Іонашку.
— Товаришу полковник, це капітан Кодру. Дозвольте доповісти, що на смузі навпроти орієнтира: «Гелушка» патруль виявив слід, який веде на той бік.
Невже так? полковник розхвилювався від того, що відбулося, і майже не хотів вірити.
— Точнісінько так, товаришу, полковник. Я негайно вирушаю на місце події.
— Я теж поїду. — Потім не докірливо, а скоріше з горем: — Не знаю, якого біса стерегли твої люди цієї ночі, Кодру.
— Не поталанило, товаришу полковник.
Та полковник не встиг почути відповіді, бо вже поклав трубку.
Безглуздо, але це було єдине пояснення: через те, що прикордонникам не поталанило, шпигун, всупереч запобіжним заходам, зміг пройти, його не спіймано,
«Навіть Детунату не зміг його затримати і»
Так, навіть Детунату, незважаючи на свій собачий нюх, незважаючи на свій талан, який стільки разів викликав заздрість прикордонників!
Коли капітан прибув на місце, де прикордонник Вульпе Іларіон виявив слід, його обличчя було аж чорне від досади.
— Ну, Вульпе, що ти встановив?