Кажучи правду, я ніколи не гублюся перед жінками. Не так, як інші,— що червоніють та заїкаються, коли жінка навіть спитає, котра година. Не гублюся. Та цього разу, що й казати, трохи розгубився. Вона мене просто знищила своїм голосом. У неї був дуже приємний голос, біс би його забрав, тільки б слухати його і слухати. / тому я раптом сказав їй: «Панійко, чи панно, тепер, коли ми вже розмовляємо, дозвольте мені супроводити вас додому, щоб якийсь хуліган не причепився до вас». Вона поглянула на мене, засміялася й сказала: «Добре, пане, проведіть мене, якщо це вам до вподоби». І я провів її до «Атене». Там вона попрощалася зі мною й зайшла всередину. Сказала, що приїхала з периферії. Я, дурень, повірив. Бо був зачарований її голосом. Лише прийшовши додому, я зрозумів, що вона мене обдурила. Щоб у серпні вона, провінціалка, дістала номер в "Атене Палас»? Дурниці!.. Вона, мабуть, після того, як я пішов собі, вийшла через пивний бар. Що й казати, обдурила!
Це і вся історія. Спочатку я не хотів іти в міліцію, щоб ви не насміхалися з мене. Та потім я подумав: «Е, Мергеріте, ніколи не знати, що витанцюється. Можливо, нічого підозрілого в цій історії і немає. Але, одначе, якщо тут щось не так, то хіба не твій обов'язок повідомити, куди слід?» Так я подумав. І тому прийшов розповісти вам, що і як трапилося. Коли б я не був трохи детективом, мабуть би, й не прийшов, тобто, може, і не запідозрив би. Але ви більш компетентні встановити, біле, а що чорне.
Мергеріт С. Мергеріт
Прочитавши заяву, Дуку підкреслив у ній деякі речення й поклав її у портфель. А про себе прошепотів: «Знову жінка з чарівним голосом».
IX. ЗНИКНЕННЯ ІНЖЕНЕРА ТОМИ БАКАЛУ
Богдан випив третю пляшку пепсі-кола, але хотів пити. ще. Він був стурбований, що Дуку запізнюється, й нервував, що Пічоруш примушує чекати на себе.
Нарешті останній зайшов до кабінету.
— Наказуйте, товаришу капітан!
— Де ти ходиш, Пічоруше?
— Товаришу капітан, як ви мені й наказали, я приніс рапорти хлопців за останній тиждень.
— Чи ти їх не читав?
— Читав, товаришу капітан.
— І що ж?
— Що? Нічого нового! Балтазар сидить собі смирно за своєю партою.
— Пічоруше, знаєш, що я думаю? Рапорти висмоктані з пальця.
— Товаришу капітан! — Докір у його голосі був досить відчутним.
— Слухай, Пічоруше, ти думаєш, що той Балтазар приїхав до Румунії, щоб смирно сидіти за своєю партою, як ти твердиш?
— Товаришу капітан, я не знаю про його наміри, та досі він сидить смирно. Хлопці, що за ним стежать, один одного кращий.
— Коли б він рухався, дідько проклятий! А може, він і рухається, а наші хлопці не помічають того.
— Товаришу капітан, навіть коли б той Балтазар був справжній чорт рогатий, то й тоді не зміг би водити за ніс наших хлопців.
Богдан зітхнув.
— Маєш рацію. Хлопці чудові.
До дверей підійшов Дуку, стомлений і спітнілий.
— Що нового, Пічоруше?
— Нічого, товаришу майор. Я приніс товаришеві капітанові рапорти хлопців, що стежать за Балтазаром.
— Добре! Можете йти.
Коли Пічоруш пішов, Дуку спитав Богдана:
— Навіщо тобі потрібні рапорти? Ти ж їх уже раз читав.
— Мені здається, що вони висмоктані з пальця.
— Ні.
— Тоді чого ж у біса цей Балтазар нікуди не їздить?
Дуку сів на диван, чоло його було спітніле, але він не витирав його, ніби в нього вже не було сили витягти хустинку з кишені. Сидів на дивані й відсутнім поглядом дивився на замкнутий і запечатаний сейф. Печатка із пластиліну здавалася гангренозною раною. Дуку здавався дуже пригнічений. Богдан ще ніколи не бачив його в такому стані.
— Що трапилося, старий?
Дуку глянув на нього, ніби лише тепер помітив його присутність.
— Не можу зрозуміти, чи має Балтазар щось спільне з усією цією історією?
— Якою історією? На мою думку, їх кілька.
— Так?
— Так! Про Балтазара — одна, про Матея Корбяну — друга, про Тома Бакалу — третя, і, здається, мають бути ще й інші.
— А це нормально, що їх так багато?
— Звичайно, ні.
— Тоді це значить, що фактично існує лише одна, але ми не можемо її зрозуміти.
— Логічно так. Та тому, що ми не можемо її зрозуміти, я б намагався розібратися в кожній з них, ніби вони цілком самостійні.