— «Мерседес». Номер 23 НВ 775.
— Пане Корнеліс, найбільш через півгодини ми дізнаємося, чи «мерседес» із цим номером в’їздив до Сибіу?
Хочу вас спитати, чи ви розумієте, в яке станови ще ви потрапите, якщо ми отримаємо заперечну відповідь?
— А куди ж іще у біса він міг поїхати? — вибухнув Корнеліс, роздавивши в попільниці тільки що запалену цигарку. Це він питав не офіцера, а самого себе.
— Пане Корнеліс, ви хочете дістати щиру пораду?
Корнеліс не наважувався відповісти.
— Це залежить від того, яка буде порада.
— Я радив би вам не приховувати від мене того, що, я певен, ви приховуєте. Я вам раджу це лише для вашої ж користі.
Корнеліс засовався на стільці, потім кинув на стіл пачку цигарок, яку тримав у руках, і вигукнув:
— Добре. Розкажу все. Боюсь, що він мене обдурив. Хто зна! Евен мені не друг. Ми познайомилися три тижні тому в барі. У мене в кишені нічогісінько не було…
— Пробачте, що я вас переб’ю: ваша посада?
— Постійної посади у мене немає. То купую, то продаю… Коли краще, коли гірше. Одне слово, буває всяк. У барі Евен перший заговорив до мене. Базікав про се, про те, і раптом спитав, чи не хочу я поїхати машиною до Румунії? Мене це не дуже спокушало, чув я, що в Румунії дуже сувора влада. Категорично відмовився. Та він мені сказав, що коли я погоджуся, то всі видатки за мандрівку він бере на себе, а після повернення я дістану тисячу доларів. їзди всього тиждень. Це вже почало мене цікавити. Я ж вам говорив, що був без грошей. Погодився. Щодо паспорта, то він запевняв, що сам все оформить. Записав мої дані, а через п’ять днів повідомив, що документи одержано, і наказав спішно приготуватися, щоб ми мали змогу виїхати наступного дня.
— Коли саме?
— У суботу. їхали спокійно. Прибули, як вам уже відомо, сьогодні вранці. Про все інше, що трапилося пізніше, я вам розповів. Коли Евен повернеться, він підтвердить усе, що я сказав.
Він замовк і знову запалив цигарку, хвилюючись вже більше, ніж на початку допиту.
Офіцер не мав сумніву, що іноземець говорить правду. «Мабуть, тобі поставлять пляшку віскі за те, що ти влаштував скандал», — іронізував подумки офіцер. —
— Я певен, пане Корнеліс, що цього разу ви були щирі. Повертайтеся до готелю і не влаштовуйте бешкету. А коли ваш друг повернеться, візьміть у нього свій паспорт і не випускайте його з рук, принаймні на той час, поки будете в Румунії.
Корнеліс полегшено зітхнув.
— Звичайно, я зробив дурницю, що віддав йому свій паспорт.
Панові Корнелісові й на думку не спадало, що його друг Евен Хасс ніколи до нього не повернеться. Офіцер міліції зрозумів, що історія з цим туристом зацікавить органи безпеки, і повідомив про цей випадок Богданові, який тоді саме чергував. Богдан негайно сповістив про це Дуку. За короткий час після цього всі прикордонні пункти дістали наказ зупинити «мерседес» під номером 23 НВ 775 і затримати обох пасажирів.
Вже розвиднялося, коли Дуку ліг у ліжко. Та заснути ніяк не міг. Він думав і хвилювався:
«А що, коли ми спізнилися? Може, вони вже переїхали кордон удень?»
Та це було малоймовірним, бо означало б, що той Евен Хасс не мав найелементарнішого почуття обережності. Хіба буває так, щоб туристи виїжджали з країни всього через кілька годин після одержання візи на в’їзд? Так вчинивши, Евен ризикував викликати підозру прикордонників. І справді, незабаром Дуку отримав підтвердження, що цей «мерседес» не проїздив через жодний прикордонний пункт.
Лише наступного дня помітили цю машину. Вона виїздила за місто. Без сумніву, вона мчала до прикордонного пункту Недлак. Вчасно попереджені прикордонники готувалися гідно її зустріти.
Туристи на «мерседесі», видимо, дуже поспішали. Вони ніде не зупинялися навіть на обід. За кермом сидів досвідчений водій, бо ще й не звечоріло, як машина зупинилася перед шлагбаумом контрольного пункту Недлак. Офіцер-прикордонник підійшов, привітався і ввічливо попросив паспорти. Водій байдуже вийняв їх із висувної шухляди, де лежали різні документи, і простягнув офіцерові. Потім вийшов з машини і кілька разів обійшов її, розминаючи задубілі ноги. Офіцер недовго роздивлявся паспорти, звіряючи прибулих із фото на них. Потім подався до прикордонного пункту.
— Я вкрай засидівся, — мовив той, що ходив навкруги машини, — а ви?
— Я дуже втомився, — відповів другий з машини, на обличчі якого відбивалося страждання.
— Вийдіть і походіть трохи! — запропонував перший. — Побачите, як одразу стане легше.
— Не можу… не годен рухатися.
— Зрозуміло. Хвилюєтесь. Але поки що немає жодної причини. Вони нічого не помітять.