Запитання, здавалося, не сподобалося Бакалу. Він затремтів і скоса подивився на Дуку. Він, мабуть, запитував себе, чи знав слідчий що-небудь у зв’язку з цим питанням? Для Дуку цей погляд Бакалу був не новий. Усі ті, з ким він мав справу у певний момент, дивилися на нього саме так, питаючи себе: «Скільки слідчий знає про мою діяльність, про що мені можна не говорити, не викликаючи сумніву, що я від нього щось приховав?» І Дуку ще знав, що дуже мало хто з тих, що дійшли цієї фази допиту, зважуються відмовитися від обману і заявити правду, щиру правду.
— Просто. З мого вікна видно Будинок культури нашого району. Я скерував туди прилад, і він міг послухати уривок якоїсь п’єси, репетицію якої провадила трупа аматорів.
Бакалу вигадував. Бакалу ще боровся. Ще не дійшов того моменту, коли, переконавшися в тому, що марно брехати, злочинець зважується нарешті говорити правду.
— Це відбувалося вранці чи по обіді?
— По обіді.
— Можете пригадати день?
— Ні!
— Хоча б приблизно? Минуло з тиждень?
— Більше.
— На скільки днів більше?
— На кілька. Може, на два, на три.
Дуку подзвонив. З’явився Пічоруш. Він дав йому папірець, на якому швиденько написав кілька рядків. Потім перервав допит. Відновив його за чверть години.
— Інженере Бакалу, в якому секторі знаходиться Будинок культури, що його видно з вікна вашої квартири?
— У шостому секторі.
— Добре. Але я мушу вам сказати, що вже місяць, як цей Будинок культури ремонтується і протягом цього часу там не провадиться ніяких культурних заходів. Бачу, що ви не враховуєте поради, яку я вам дав. Дуже погано, інженере Бакалу. Допит посувається дуже повільно, і це тільки з вашої вини. От, наприклад, зараз я знову повинен вас запитати: як саме «представник» заводу переконався в ефективності винайденого вами приладу?
Бакалу зітхнув, у нього мимоволі вирвався стогін безсилля. Дуже поспішно він розповів, як саме прилад зареєстрував частину бесіди на військовій нараді, де доповідачем був інженер-полковник Стратилат. Закінчивши детальну оповідь, закрив очі, ніби, дуже знемігшись, відчув потребу заснути.
— Якого дня ви зникли з дому і з якої причини?
Бакалу здригнувся, відкрив очі й розгублено подивився
па Дуку. Його очі були червоні, безсумнівно, він секунд на п’ятнадцять-двадцять задрімав. Дуку повинен був повторити запитання, щоб Бакалу зрозумів, про що його питають?
— Я це зробив не за власним бажанням. Від мене вимагали.
— Хто вимагав? «Представник»?
— Він. Але наказав інший, положенням вищий від нього.
— Хто саме?
Бакалу одразу зрозумів, що не зможе більше опиратися слідчому і що той все одно зуміє довідатися про все, що він схотів би приховати від нього, надіючись цим хоч трохи полегшити своє становище. І тоді слухняно розповів про зустріч, у якій брав участь якийсь пан Браун.
— На якій вулиці міститься будинок, де вам дали притулок до дня від’їзду?
— Не знаю.
— Чому?
— Після того як мене забрали з Гара де Норд, машина безцільно петляла багатьма вулицями (гадаю, для того, щоб замести сліди), а коли ми заїхали в маленьку вуличку біля бульвару Мерешешти, Клаудіу зав’язав мені очі чорним шарфом і звелів лягти на дно машини.
— Скільки часу тривала поїздка після того, як він зав’язав вам очі?
— Гадаю, менше чверті години. А може, й ще менше, бо час мені минав дуже повільно через незручне положення, в якому я їхав. Коли ми прибули на місце, Клаудіу спочатку заїхав у гараж. І лише тоді сказав мені встати й скинути з очей шарф. З гаража ми зайшли просто до будинку через якийсь отвір, що затулявся плитою з гофрованого заліза. Піднялися на кілька сходинок і зайшли до вестибюля. А потім до їдальні, де мені дали повечеряти. Тут я їв один. Все вже було заздалегідь поставлене на стіл. Коли я наївся, Клаудіу провів мене до кімнати, де я мав ночувати. Це була, власне, їдальня у флорентійському стилі, в якій поставили крісло-ліжко. На вікні була оксамитова портьєра вишневого кольору. Ліворуч — маленька кухня, яка вела до ванної. Він сказав мені: «На добраніч» — і хотів уже йти. Але з порога повернувся і попередив, що мені не дозволяється залишати будинок і ходити по кімнатах. Якщо випадково мені щось буде потрібно, я повинен подзвонити, і він, Клаудіу, прийде, щоб виконати моє бажання. Залишившись на самоті, я перш за все підняв ріжок портьєри і подивився назовні. Нічого особливого не побачив. Перед вікнами, всього метрів за шість, була стіна двоповерхового будинку без вікон. Праворуч і ліворуч дерев’яні паркани. Між будинками й парканами внутрішній двір, де, крім кількох дерев’яних порожніх ящиків, стояв на колодах кузов старомодного авто. І наступного дня при світлі я не міг зрозуміти, в якому районі я перебуваю. Забув вам сказати, що на столі я знайшов аркуш паперу, на якому було надруковано: «Сніданок о дев’ятій годині, обід о другій, вечеря о дев’ятій вечора». Внизу червоним чорнилом кулькової ручки хтось дописав: «Прошу точно дотримуватися розпорядку». Наступного дня я зрозумів, чому від мене вимагали точності. Щоразу, коли я заходив до імпровізованої їдальні, сніданок, обід чи вечеря вже чекали на мене. Я й тепер не знаю, між іншим, і тоді не цікавився дізнатися, хто готував чи хто подавав і прибирав страви. Окрім Клаудіу, за весь час, поки лишався в тому будинку, я нікого більше не бачив. Може, думаєте, я сумував?