— Ні. Не думаю.
— Цілком вірно. Дуже приємно згаяв я час.
— Тобто?
— Я думав про передавач… Це екстраординарний, надзвичайний винахід, який вартий мільйонів. Мільйонів доларів!
— Що ви говорите? — іронічно спитав Дуку. — Невже мільйонів?
— Хоч вірте, хоч не вірте, але вартий мільйонів.
— В такому разі, мабуть, мова йде дійсно про надзвичайний винахід. На жаль, ми не спеціалісти, так що вернімося до нашої теми, — заохотив його Дуку.
— Ви не спеціалісти, але офіцери служби безпеки, а тому не може бути, щоб не оцінили важливості винаходу, про який я мрію.
— Ви нас уже зацікавили, інженере Бакалу.
— Вам відомо, що будь-яку радіопередачу можна заглушити, а також встановити місце, звідки її передають?
— Звичайно.
— Ви знаєте також, що будь-яку зашифровану або закодовану передачу можна розшифрувати за допомогою електронної машини.
— Уявіть собі, що я знаю й про це, — знову зіронізував Дуку.
— А що б ви сказали про передавач, хвилю якого можна прийняти лише в одній точці планети?
— А таке може бути?
— Теоретично — так. Теоретично можливо, щоб передавач, скажімо, передавав з Бухареста якісь сигнали, які можна було б прийняти тільки в Парижі. Повторюю — можливо теоретично. Я довго думав і вже накреслив рішення, щоб цю ідею здійснити на практиці. Ви, мабуть, розумієте, якою надзвичайною зброєю став би такий прилад для передачі інформації й наказів і в мирний, і у військовий час? — Потім, раптом спохмурнівши, Бакалу продовжував: — Але мені не поталанило, і нічого вже не зроблю… Нічого.
— Що не поталанило?
— Виїхати за кордон.
— Я все забуваю, що ідеалом вашого життя було і є — виїхати звідси. Але, з другого боку, у вашому вантажі не виявлено приладу, що про нього ви говорите. Що ви можете нам на це сказати?
— Нічого. Він залишився в Клаудіу. Що він з ним зробив, — я не знаю. Прошу мені повірити.
Дуку чекав цієї відповіді. Це було сказано щиро. Бакалу відмовився від боротьби.
— Опишіть мені Брауна.
Відповідь пролунала швидко:
— Не можу… Ніяк не можу. Хоч він і тепер у мене перед очима, але я просто не в силі його змалювати. Це людина, яка… яка не дає себе роздивитися.
— Що не дає?
— Не дає себе роздивитися.
— Не розумію, що ви хочете сказати?
— Я теж не розумію, але гадаю, що краще сказати про це не можу.
Дуку більше не наполягав. Не наполягав, бо розумів, що і цього разу Бакалу не дурив і що дійсно той Браун не давав себе роздивитися.
Наступної хвилини — це було моментально рішення — Дуку відчинив шухляду, вийняв пачку фотографій, які розкинув на письмовому столі перед Бакалу. То були фото Нори Солкану, Матильди Григоріу, Парасківа Пенделяну, Матея Корбяну і, нарешті, Балтазара.
— Хоч одне з цих фото говорить вам що-небудь?
— Ось це моя двоюрідна сестра. — Він відсунув набік фото Нори Солкану.-А це ось Клаудіу, — додав він поспіхом, взявши з гурту фотокартку Матея Корбяну.
— Клаудіу?
— Він. Цілком певен.
Дуку залишився спокійним, але серце його хоч і трохи, та пришвидшило свій ритм.
— Інших пізнаєте?
Бакалу пальцем вказав на останнє в ряду фото.
— Ось і пана Брауна.
— Ви певні, інженере Бакалу?
— Цілком певен. Це фото пана Брауна. Хочу сказати, тої людини, що мені представилася під цим іменем.
Фото, що на нього вказав Баіїалу, було фотографією Балтазара.
XII. КОЛО ЗМИКАЄТЬСЯ
Коли Доробанцу зайшов у кабінет начальника, він відразу ж зрозумів, що той у поганому настрої. Однак йому ніяк не думалось, що він сам був причиною поганого настрою майора.
— Що ще робить Балтазар, Доробанцу?
— Нічого особливого, товаришу майор. З донесень, які я вам подав, ми могли констатувати…