Балтазарового номера. Та скільки не стукав, ніхто не відчиняв. Нарешті двері відчинив портьє. Балтазар зник. Постіль була не застелена, чемодани не відімкнені.
«Чорти б його взяли, того суперволхва!» — проклинав його Богдан подумки. Потім спитав у Пічоруша:
— Машина теж зникла?
— Ні! Хіба ви її не помітили? Вона стоїть перед готелем.
— Тільки про неї я й думаю!
— Товаришу капітан, він, мабуть, втік вночі, щоб із кимсь зустрітись. Знаючи, що за ним стежать..»
— Тоді він до світанку повинен був повернутися до свого номера!
— Так! Ви маєте рацію. — І, вагаючись, додав: — А чи не послав його хто-небудь на той світ?
Та це припущення Пічоруша здалося Богданові таким абсурдним, що він навіть пе відповів йому. Лише так суворо поглянув па нього, що бідний Пічоруш почервонів, як хлопчисько, спійманий на чомусь поганому.
Богдан подзвонив Дуку й розповів йому все. Той, уважно вислухавши його, відповів дуже лаконічно:
— Шукайте його! Я теж прибуду до вас літаком,
І ні слова більше.
«Якщо старий кинув трубку, — подумав Богдан, — то це недобра ознака».
Потім він скликав людей і, розробивши з ними оперативний план, всі почали розшуки. Незабаром одержали перше повідомлення, просто неймовірне: вночі іноземець, прикметами дуже схожий на Балтазара, простував до кордону. До кордону? Що за нісенітниця, чого шукав Балтазар у прикордонній смузі? Щоб перейти її? Та який же він у біса шпигун, якщо гадає, що зможе перейти, не помічений прикордонниками?
Та скоро інше повідомлення підтвердило це перше. А потім ще і ще одне. Тепер уже не було жодного сумніву. Вночі Балтазар рушив на кордон.
Богдан думав, думав і зрештою дійшов такого висновку:
«Ще в Бухаресті Балтазара попередив, може, сам резидент, що він у небезпеці, що не залишається іншого виходу, аніж втекти. Втекти, але як? Виїхати з країни легально через прикордонний пункт, через який він прибув, не можна було: його, звичайно, зупинили б і затримали на кордоні. Оте, було лише дві можливості: або він дасть себе заарештувати, або намагатиметься нелегально перейти кордон. Він, звичайно, обрав останнє. Гадаючи, що в нього є шанси на успіх, він вирішив застосувати маневр, ніби він не помічає небезпеки, яка йому загрожує, і поїхав до моря. Та вже в першу ж ніч, скориставшись деякою неуважністю з боку спостерігачів за ним, він нишком вибрався з готелю ї попутним транспортом до ранку вже був у прикордонній смузі або поблизу неї, якщо вже не зумів перейти її, хоч це було й малоймовірним, бо в нього було дуже мало часу для цього». Так міркував Богдан. І тому, що це все здавалося йому цілком вірогідним, то він підняв тривогою всі застави південного кордону. А вже потім поїхав в аеропорт зустрічати Дуку.
Частина третя
І. КАПРАЛ ДЕТУНАТУ ЗАГОВОРИВ
Ранкове сонце на сході скидалося на закривавлене око забитого на корріді бика. На заставі змінилися патрулі. Як і завжди, подував вітрець, і листя на двох шовковицях ледь чутно шелестіло. На лаві під однією шовковицею сидів капрал Детунату і дивився на стежку, якою щоранку капітан Кодру під’їздив до застави. Він дуже хвилювався, а разом з тим відчував і якусь радість, хоч подеколи його разом з радістю охоплював і якийсь страх. Раптом він засвистів. На заставі ніхто не вмів так висвистувати, як він. Коли заманеться, бувало, хлопцям потанцювати в якусь неділю, вони прохали його посвистати. Він висвистував так, наче на сопілці грав, і вони танцювали на спортивному майданчику до знемоги.
Відтоді, як він захворів або звихнувся з розуму, — як говорив трансільванець Кутяну, — він забув свистати. Цілих п’ять днів він не приходив до пам’яті, не відав, хто він такий, і йому весь час здавалося, ніби мешкає в якомусь дивному світі. Він бачив навкруги себе дивно одягнених людей, — між іншим, не зрозуміло, чому й він теж одягнений гак дивно, — вони носили предмети, які називали зброєю, відходили й приходили то вдень, то вночі. Та чому вони кудись ішли, чому поверталися, вій не міг зрозуміти. Вони говорили, що йдуть або повертаються з патрулювання або з чергування. Та для нього обидва ці терміни були незрозумілими. Багато, дуже багато чого він не розумів. Чому всі до нього ставляться так прихильно? Особливо той, якого всі називали товариш капітан? Чому люди, яких він ніколи не бачив, звинувачували його в якійсь провині під час чергування? Він не пам’ятав нічого, ні що з ним трапилося тієї ночі, ні навіть свого імені.
Він нічого не згадав протягом минулих п’яти днів, хоч і дуже хотів згадати. Та щоразу, коли він напружував пам’ять, його огортав жах невідомо перед чим, і він відмовлявся. Він непорушно сидів на лаві цілими годинами, мов кам’яна брила, втупившись бездумним поглядом у небо. Іноді кухар просив його допомогти чистити картоплю.