— Товаришу капрал, чи не змогли б ви допомогти мені чистити картоплю?
— А чого ж, допоможу. Як тебе звати?
— Парфеній!
І кухар дивився на нього гак жалісно, як і всі інші, а особливо один Керуцашу, який запевняв його, ніби він його друг. Але як це може бути, щоб він не знав свого друга?
Іноді до нього приходив командир тих людей.
— Як ти себе почуваєш?
— Добре! Дякую за турботу.
— Знаєш, хто я?
— Всі кажуть, що ви товариш капітан і що прізвище ваше Кодру.
— А ти мене не знаєш?
— Знаю, бо вони ж мені сказали, хто ви.
— Ти не хочеш піти зі мною на перевірку чергування?
Хоч і не зрозумів, що хотів від нього капітан, але погодився.
— Піду!
Та ледве вони виходили за ворота застави, ледве віддалялися на десять, двадцять метрів, як він тікав назад до застави. Забігав у спальню і одягнений ховався під ковдру, тремтячи від жаху.
Друг Керуцашу, коли тільки мав вільну хвилину, приходив до нього і, сівши з краю ліжка, запитував:
— Тяжко, друже?
— Тяжко, — відповідав Детунату, хоч і не розумів, про що саме говорить Керуцашу,
— Нічого, скоро все мине. Побачиш, одного чудового дня ти відчуєш себе так, мов нічого й не трапилося!
— А що ж зі мною трапилося, на бога?
Керуцашу довго дивився на нього, зітхав, щось мимрив незрозуміле, є потім виходив, лишаючи його на самоті.
Якось вночі його разбудилй якісь голоси. Спочатку він не зрозумів, що мова йшла про нього:
— Якщо бідолаха звихнувся з розуму, то чого його не звільнять від служби?
— Та що ти там мелеш? Не звихнувся бідолаха, а ніби його зачаровано.
— Ой, звихнувся, що й казати! І треба б його відіслати додому.
— Хіба так виглядають ті, що звихнулися? — розсердився Керуцашу. — У нього лиш потьмарився розум…
— А коли так, то треба б його послати в лікарню. Не розумію, навіщо його тут тримають. 3 нього ж вже не буде справжньої людини, щоб ти знав,
— Згодом він видужає, так що його і не впізнаєш.
— Якби-то так. А все ж краще було б відіслати його додому.
Додому?..
Його охопив жах! Що він робитиме, якщо його пошлють додому?.. Хіба в нього є діти, сім’я?.. Якщо його звільнять, він блукатиме селами й містами, бо не знає, де його дім. Це його так налякало, що він, щоб не чути отієї розмови, накрився ковдрою з головою. Та навіть туди, під ковдру, долинає голос Керуцашу: «Згодом він видужає…» Від цих слів його серце забилося сильио- сильно, а очі заслали гарячі сльози…
І от цього ранку сталося те, що передбачав Керуцашу. Ледве розплющив очі, то вже знав, що він капрал Мирон Детунату.
— Де Керуцашу? — спитав він когось.
— На чергуванні! — відповів той, дивуючись, що Детунату вперше питав про таке.
— Коли він повернеться?
— Він лише недавно пішов.
— Так!
Він зітхнув і одяг ремінь. Як і завжди, пішов до піраміди, але не знайшов там свого автомата. «Віддали його, мабуть, до комори», — подумав про себе. Потім вийшов у двір, засвистав. Було ще дуже рано, сонце лише сходило.
— Товаришу капрал, ідіть сюди, я наллю вам чаю, — запросив його кухар.
— Дякую. Пізніше.
Він сів на лаві під шовковицею, спостерігаючи за стежкою, якою капітан завжди приїздив на заставу. Було ще дуже рано. Капітан приїде не раніше ніж за годину. Детунату вирішив чекати його. З кухні долинув аромат смаженого хліба. На спостережній вежі, що була біля воріт застави, вартовий кілька разів кахикнув. Детунату впізнав того, хто вартував, це був єфрейтор Булгере.
— Гей, Булгере, чи не видно товариша капітана?
— Хто питає?
— Я, Детунату.
Булгере відповів не скоро, він не йняв віри. Невже це спитав Детунату?
— Ні, не видно!
— Коли побачиш його, то скажи мені,
— Добре, скажу.
Минуло чверть години. І раптом Булгере вигукнув:
— Їде товариш капітан!
Детунату скочив на ноги, але від хвилювання мусив сісти. Потім зібрався з думками, встав, поправив форму й почав чекати капітана.
Капітан Кодру скочив з коня біля воріт. Один з прикордонників забрав коня, який заіржав, побачивши, що його господар віддаляється. Капрала Детунату капітан помітив ще здалеку і зараз поспішно підійшов до нього.
— Добрий день, товаришу капітан!
Капітан Кодру так зрадів, що забув відповісти на привітання.