2. І ось наслідки. Аби не думати про неминучу смерть, люди коять казна-що — пишуть театральні рецензії, конструюють удосконалені автомобілі (які збільшують у сто крат небезпеку смерті), п'ють горілку, видають романи, займаються філателістикою, вивчають нікому не потрібні, неіснуючі мови, з галасом обирають президентів, штовхаються на біржах, захоплюються блиском генеральських еполетів і грають у футбол; тисячі дрібниць, дивацтв і безглуздих занять відвертають людину від головного, вічного питання, яке рано чи пізно постає перед нею. Те, що вибачливе для первісної людини, ще нездатної піднестись до усвідомлення своєї минущості, тимчасовості, обмеженості в часі й просторі, обертається на страшну, неприпустиму сліпоту за сучасних умов. І я кажу вам: час уже проголосити Декларацію Роду Людського, проголосити Хартію вільного й незалежного Homo sapiens, в якій було б чітко сформульовано головну біологічну мету людства на майбутнє, на тисячу років уперед.
3. Ми повинні точно сформулювати мету, визначити напрямок наших зусиль, вже зараз передбачити всі моральні, етичні, політичні й релігійні ускладнення, які можуть виникнути в ході реалізації цієї програми. Чого, власне кажучи, ми бажаємо? Повного фізичного безсмертя людини? Чи продовження життя на якийсь певний період — скажімо на 100 чи 200 років? Чи тільки виправлення, видалення кричущих несправедливостей природи — передчасних, трагічних смертей, нещасних випадків? Чи, може, ми знайдемо інші альтернативи? Наприклад — збереження, консервування інтелектуального потенціалу людства, пам'яті людей (їхнього мозку) при неможливості збереження інших органів і систем. Розшифрування генетичного коду приведе нас до ще більш несподіваних результатів. Так, недарма Г. Меллер (США), виступаючи в 1963 р. на симпозіумі «Перспективи контролю еволюції людини», запропонував створити банки, де б зберігалися чоловічі статеві клітини від осіб, що виявили «хист розуму, достойність натури або фізичну придатність». Заради об'єктивності контролю він закликав використовувати для запліднення статеві клітини людей, померлих не менш як 20 років тому.
4. Жодне з вищезгаданих завдань не може бути виконаним, якщо не будуть вирішені, питання корінних змін у свідомості людей. Поки кожна окрема людина на землі — мала чи велика, геніальна чи бездарна, зла чи добра — не перейметься по-справжньому неминучістю своєї однинної, індивідуальної смерті, доти суспільство в своїй гомеостатичній множинній сукупності не спроможне буде досягти безсмертя своїх членів, і це не похмура філософія розпачу, не декадентське оспівування смерті, а життєстверджуюча істина, сувора діалектична правда в усій її сяючій грізній величі. Думайте про смерть — і ви станете безсмертними, кажу вам я.
5. В чому ж полягають необхідні зміни в свідомості людей? Навряд чи ми зможемо повернутися до патріархального матеріалізму лікарів XIX століття, які, наприклад, заснували в 1880 році в Парижі Товариство взаємних розтинів (Société d'autopsie mutuelle). Відомий медик-статистик того часу Бертіллон, один з фундаторів товариства, такими словами висловив свою волю: «Я бажаю, щоб мій мозок було передано до антропологічної лабораторії, аби звивини його могли бути вивчені з погляду відповідності їх морфології до того, що відомо моїм друзям про особливості моїх черепно-мозкових функцій. Бути корисним я завжди вважав за найкраще в житті, також бажаю бути корисним і по моїй смерті». Автор цього повідомлення додає: «Нам, лікарям, більше ніж будь-кому годиться подавати приклад у цьому: замість того, щоб примушувати близьких нам людей, котрі залишаються після нас, викидати великі (а інколи останні) гроші на всілякі витрати, зв'язані з похороном, нам належало б заповідати наші трупи для наукових досліджень». Нам, людям XX століття, така старомодна самовідданість здається наївною; сьогодні нам потрібні не мертві тіла для розтинів, а живий людський розум, блискучий і холодний, як сталь; медицина потребує зараз справжніх мислителів, вправних експериментаторів, гарних аналітиків. Трагедією медицини е те, що вона з перших днів свого існування пов'язала свою долю з долею релігії, будучи впродовж тисячоліть служницею теології й різних етичних вчень та вірувань. Особливої шкоди завдало медицині християнство, яке підсунуло лікарям ідею добра та ідею воскресіння як провідний дороговказ їхньої діяльності; жодна з галузей знання, жодна з наук не була закута в кайдани моралістки так, як медицина. Власне кажучи, медицину й не вважали за науку, називаючи її мистецтвом. Уже було вивчено рух планет, уже були пізнані закони геометрії та механіки, вже почався розквіт архітектури, агрономії й мореплавства, а людина ще не знала, як працює її серце. Християнство, яке з одного боку зневажало все, що хоч трохи було пов'язане з матеріальними потребами людського тіла, а не духу, а з другого боку проголошувало людину божественним творінням, вінцем природи, внесло в медицину дух містики, невизначеності, агностики. Християнство надовго відірвало медицину від фізики й математики. Блаженний Августин учив, що математика «відвертає від бога», святий Ієронім казав, що «математика не вчить набожності», а святий Амвросій писав, що «займатися астрономією та геометрією — значить полишити шлях спасіння та обрати шлях омани». В умовах тогочасного ідеологічного терору медицина обрала шлях «спасіння». Саме відтоді до медицини потяглись ті, хто мав радше покликання до релігійно-філантропічної діяльності, ті, хто ненавидів математику та інші точні науки. Ця ситуація лишилась майже незмінна до наших часів.