Костюк нарешті вийшов за огорожу, автоматично відзначивши, що знову в'їзні брами клініки одчинені гостинно, хоч вивозь звідти весь операційний блок; скільки вже казали вахтерам, щоб зачиняли ворота, але не слухали, кляті душі. Всі ці дрібнички, хоч як це дивно, не зіпсували Костюкові настрою, а проминули десь поза його свідомістю, на нижніх поверхах кори.
Білі пухнасті подушки, що вчора урочисто лежали на бочках із-під бензину, стали пласкими змокрілими коржами; Костюк подумав, що завтра, коли вдарить мороз і все враз затвердіє, буде багато травм і струсів мозку. Але й про ці сумні речі він подумав автоматично, а насправді щось незрівнянно важливіше займало його думки. У легкому повітрі всі звуки лунали здалеку без викривлень, первісно чисті: сирени електричок, цвірінчання горобців на автобусній зупинці, де співробітники клініки, з нудьги, чекаючи автобус, кидали в сніг хлібні кришки, і ревіння самоскидів, які на другій передачі ледве долали «військово-грузинську дорогу», як звали в лікарні звивистий, забрукований недбало відрізок шосе, що петляв по горі. Костюк повернув праворуч, туди, де розкинувся дубовий Інженерний гай, закладений ще в 1872 році, пройшов кілька кроків повз огорожу лікарні й злодійкувато озирнувся. Нікого не було поблизу, він був сам. Тоді Костюк вскочив у кабіну телефону-автомата, намацав дві копійки, що їх тримав напоготові в лівій кишені, й глянув на телефонний номер, виписаний олівцем на зім'ятому клаптику газетного паперу.
Після кількох гудків щось усередині автомата механічно брязнуло, і байдужий голос відповів:
— Редакція.
— Прошу Валентину Миколаївну, — сказав Костюк пересохлим голосом, мабуть, дуже хрипким, бо на другому кінці лінії не зрозуміли:
— Кого-кого?
— Валентину Миколаївну.
— Зараз.
Трубку поклали. Чути було, як у далекому приміщенні стукоче друкарська машинка. Світло заломлювалось у гранях скляної телефонної будки, яка дивним острівцем цивілізованого життя стояла тут, у снігах, серед дубів, застиглих у могутньому спокої над урвищем. Під горою в яру лежала колишня околиця Києва, що опинилася майже в центрі міста — жменя стареньких одноповерхових будиночків, сарайчиків, сулії з вишневими та смородинними наливками на підвіконнях, небесно-блакитні голубники та саморобні душеві кабіни у садках, збиті з дощок.
— Слухаю вас.
Не знав, що сказати, й не розумів — навіщо прийшов сюди, в цей сяючий лютневий гай, яка сила змусила його потай дзвонити в невідому редакцію жінці, з якою випадково познайомився, і він ненавидів себе, бо йому відомо було, як такі дзвінки заплутують життя і як швидко після таких розмов вивітрюється почуття власної незалежності; сам, тільки сам, відповідай сам за себе; не вплутуй нікого більше в своє життя; будь таким, як у клініці: холодним і віддаленим від усіх тою незримою межею, через яку ніхто не наважується переступити — літами, званням, посадою і ще чимось ввічливо-твердим, непроникним і відстороненим, що зветься авторитетом.
— Я слухаю, — повторила Валентина.
— Добрий день, — сказав. — Це я.
— Андрій Петрович? — втішено й швидко спитала вона, й він від хвилювання переклав слухавку з руки в руку.
— Я сьогодні проводив сеанс передачі думок на відстані, — мовив він. — З десятої години ранку. Ви нічого не відчули?
— Відчула, — сказала вона, й він із голосу зрозумів, що вона всміхається — так, як учора на привокзальному майдані. — Я теж думала.
— Справді? — зрадів.
— Так.
— Я хочу вас бачити.
— Коли? — спитала вона.
— Негайно. Зараз.
Трубка змовкла.
Крізь щільно зачинені двері телефонної будки не долинав повів вітру й нечутним було бляшане жеботіння брунатного торішнього листя на дубах-нелинях. На порожній дорозі, що вела з яру, з'явився якийсь чолов'яга. Він ішов повільно, важко переставляючи ноги у високих валянках, взутих у калоші. На ньому був добротний чорний кожух, солдатська зимова шапка, зав'язана поворозками на підборідді; в одній руці незнайомий ніс маленьку валізку — таку, з якими ходять телевізійні техніки чи слюсарі, в другій руці він тримав ковіньку.
Цією дорогою мало хто ходив, бо надто крутим був тут підйом. Цією дорогою користувалися лише йдучи додому, з клініки, вниз. У тиші пролунав голос Валентини: