— Подарунок батька.
— Не боїтесь?
— Чого?
— Слизоти. Машину стукнути.
— Ненавиджу приватників, які бояться дихнути на машину. Це залізо. Коли ж на ній їздити, як не зараз?
Вона завела мотор і повільно рушила. Повернувши ліворуч, поїхали на Поділ. Вона вела машину впевнено — не було в її рухах ніякої жіночої манірності. Костюк милувався нею, її впертим обличчям і думав, що все повинно бути б не так; то він мав би повезти її кудись на машині, він мав би щось робити, а не сидіти так безсило. Та його «Волга» була безнадійно стара й поламана і взимку стояла в дворі, засипана снігом.
— Не холодно? Може, пічку включити? — повернула на мить до нього обличчя.
— Включіть.
— Як ви своїх хворих покинули?
— Сьогодні нема операцій.
— Ви знаєте, куди я вас везу?
— Знаю, — сказав він. — На край світу.
— Бензину не вистачить, — засміялась вона.
— Про передачу думок — це правда.
— Я теж не жартувала. Я справді щось відчула. Якийсь голос, — мовила вона, й хоч вони повільно сунули тихою подільською вуличкою, вона не повернула до нього обличчя, а навпаки — сиділа якось напружено, міцно стискаючи кермо, немовби гнали вони зі швидкістю сто кілометрів на годину.
Вони під'їхали до Куренівського шляхопроводу, розвернулися й поставили машину коло хідника, якраз навпроти стежки, що вела вгору, до психіатричної лікарні імені Павлова. Над ними, на пагорбі, дитинно сяяла білими стінами Кирилівська церква. Костюк не розумів, навіщо вони приїхали сюди — в паділ смутку, де всі людські трагедії виглядають лагідніше й безнадійніше, ніж в його клініці.
— Ви були коли-небудь у Кирилівській церкві? — спитала Валентина.
— Ні. Тобто був колись із батьком, в дитинстві. Нічого не пам'ятаю.
— Мені замовили статтю про реставрацію церкви, — ніби вибачаючись, пояснила вона.
На лікарняному подвір'ї, попід старенькими брудно-жовтими будиночками, сиділи зайшлі люди з торбами, сумками й клумаками; з повідчинюваних заґратованих вікон чутно було якесь шамрання, якісь відголоси. Кількоро мужчин у сірих халатах лопатами насипали вугілля у відра. Всюди висіли застережливі написи, які попереджали, що хворим вступ на територію державного заповідника суворо заборонено. Костюкові спало на думку, що він ніколи б не зміг тут працювати — в цій гнітючій атмосфері знесилення, непевності, невідомості, в понівеченому світі примар, таємничих наказів, шизофренічної замкнутості та маніакальних веселощів. Назустріч їм простувала жінка в халаті — стара й сива, але з яскраво розмальованими губами. Обличчя її бліде, — як у людини, що зрідка буває на повітрі, й застигле; тільки великі чорні очі жили на цьому наче випраному обличчі окремішнім життям: жінка ворушила бровами, грайливо підморгувала, соромливо примружувалась. Угледівши Костюка й Валентину, вона заклякла на стежці, що вела до церкви. Валентина схопила Костюка за руку..
— Скажіть, — мовила хвора, коли вони наблизились. — Ви часом не вінчатися йдете?
— Ні, — сказав Костюк.
— Я тут вінчалася, — кокетливо ворухнула бровами хвора. — У тисяча дев'ятсот дванадцятому році. Отець Тимофій нас вінчав. Але під час служби мій наречений втік. Ви його не бачили?
— Ні.
— Він такий рудий, пухнастий, з білими лапами. І кінчик хвоста теж білий. Він десь тут бігає. Піду пошукаю, — заметушилась хвора.
Коли вона відійшла, Валентина відпустила руку Костюка.
— Я так злякалась.
— Напишіть не про церкву, а про те, що треба в Києві збудувати нову психіатричну лікарню. Бачили, в яких вони халупах туляться?
В церкві нікого не було. Їхні кроки відлунювали вгорі, під склепінням, там, де, висвічений морозяним лютневим сонцем, молодо всміхався Ісус, наче допіру він катався на лижах. Костюкові спершу не сподобалось тут; надто багато було на стінах мальованої тандити, різностильної мазанини: поруч із підробкою під пласке, контурне середньовіччя нахабно визирали лики святих, сфальшованих під фотографічну, рожевощоку манеру німецьких натуралістів. Міщанськими здались Костюкові мармурові колонки на царській брамі, заплетені в тугі вузли, наче той, хто робив ці колонки, хвалькувато підштовхував усіх: он, мовляв, що я можу втнути. Байдужим залишив Костюка навіть сам Врубель, славнозвісний Врубель, таємничий Врубель, легендарний Врубель. Чотири його образи, що висіли перед вівтарем, були чужими в цих холодних старовинних стінах, у суворому просторі Київської Русі, де все потребувало іншої правди — простішої й наївнішої. Надто вже великою майстерністю були позначені образи Врубеля. Особливо неприємною здалась Костюкові богоматір: її екзальтоване обличчя чимось схоже було на обличчя тої старої хворої жінки, котру зустріли вони перед церквою. Погляд у богоматері темний, напружений, лихий, і такий самий погляд передала вона дитині, що сиділа на її руках. «Не гаразд, — подумав Костюк. — Навіщо робити з світлої легенди психопатичну каламуть?»