Вони пішли в лівий притвор, і тільки там зрозумів Костюк, що недарма вони сюди приїхали: з-під здертого шару дешевої, вкритої пухирцями олійної фарби прозирали прадавні ніжні червонясті й зеленкуваті барви тих далеких майстрів, чиї кістки вже зотліли; ті безвісні майстри знали, як допасувати до стін святі постаті, як кинути на трав'яне тло веселий візерунок, як з'єднати лазуровими смугами різноколірні орнаменти у єдину сукупність. Постаті, що випливли з-під шару віків, здавалися прозорими, кволими, мовби вони тяжко перехворіли і їм ще треба було набратися сили, але в них почувалася та найвища, неметушлива й не тимчасова правда, яка не міняється з бігом часу та не підлягає примхам моди. В деяких місцях ще не всі фрески було очищено від пізніших нашарувань; світлими озерцями дивилися вони з-посеред брудного малярства останніх кирилівських богомазів.
Надивившись на фрески, вони ступили в бічні низенькі дверцята й стрімкими сходинками зійшли на хори. І тут Костюк побачив на протилежній стіні, високо вгорі, янгола, в якого на місці лиця було прорубано невеличке напівкругле віконце, звідки лилось останнє світло того дня.
— Янгол-світлоносець, — сказала Валентина.
— Ні, — заперечив їй Костюк. — Це янгол після трансплантації. Тільки замість голови йому пересадили вікно.
Він узяв її руку, і йому здалось дивним сном те, що з ним відбувається: ця вродлива, ще майже незнайома жінка поруч, і те, що вона не забрала руку, і ця лунка тиша, і виблиски золота на німбах святих, і радісне передчуття весни — вологої, з голим мокрим віттям, з почорнілими вулицями й забризканими грязюкою автомобілями — прийшло до Костюка; він подумав, що він ще не такий старий і що інколи йому до болю хочеться перескочити через огорожу Ботанічного саду й пограти з хлопцями в футбол.
Після Кирилівської церкви вони поїхали на лівий берег Дніпра, до Гідропарку, але там дув крижаний вітер, і вони швидко повернулись до машини; тепер вони вже не вели легкої світської балачки, зникла невимушеність; вони погрілися в машині, кожен із них наче на щось чекав, але нічого не сталось. День тихо вмер за потойбережним крутим схилом. Гора, за якою ховався Київ, наллялась непроглядною чорнотою.
Валентина повела машину в середмістя. За останні роки Костюк уперше їхав отак без усякої мети, не розплановуючи наперед свій час. Він попросив Валентину зупинити автомобіль і подзвонив у клініку з телефону-автомата, що висів на стіні будинку. І подумав, що вперше дзвонить він у клініку з вулиці, а не з кабінету, не зі зручного крісла.
Валентина, вийшовши з машини, спостерігала, як став одразу далеким і різким цей чоловік, неначе сам себе перекреслив, коли розмовляв із невідомим Данилом, питав, скільки крові перелито хворому з післяопераційної палати, питав про якісь хлориди й протромбіновий індекс, а потім лаявся, коли Данило не міг йому відповісти на якесь запитання.
Ця висока обважніла людина з владним обличчям, коротким сивіючим волоссям — жорстким і колись, мабуть, смоляним — увійшла в її життя впевнено і майже брутально. В Костюкові відчувалась та незрозуміла сила влади над життям і смертю, що примушувала людей підкорятись йому; Валентина вперше бачила таку людину зблизька. Поруч із ним почувалася маленькою, слабкою, нічого не вартою, й це було незвичне почуття, бо досі все було навпаки: коло істеричного слабкодухого чоловіка вона здавалася впевненою, сильною, рішучою. Валентина відчула, що змерзла і втомилась.
— Пробачте, — підійшов до неї Костюк, — але мені треба негайно бути в клініці. Ви не підвезете?
— Ну звичайно.
Весь час мовчав, і тільки коли під'їхали до Інженерного гаю, ворухнувся:
— Ось тут, спасибі.
Вона натиснула на гальмо і побачила у дзеркальці, як червоно засвітився сніг іззаду.
— Скажіть, — спитав Костюк, — ви не шкодуєте, що витратили на мене день?
— Ні.
— Тільки чесно.
— Ні, не шкодую.
— Я думаю весь час про вас,
— Я теж.
— Коли ми зустрінемось?
— Запишіть мій домашній телефон, — сказала Валентин а.
— Скажіть. Я запам'ятаю.
— Забудете.
— Запам'ятаю, — вперто сказав він.
Вона сказала.