І сусіди по палаті № 7 цілком сподобались Максиму Яковичу; щоправда, одне ліжко було порожнє — якраз зліва від дверей, а коло вікна ліжка були зайняті. Праворуч від дверей, з того боку, що й Максим Якович, лежав чорнявий, волохатий мужичок, моторний, нетерплячий, з жилавими руками; чорна шерсть на його плечах пробивалась навіть крізь дірчасту майку, а очі в нього були акварельно-сині, й звали його Іваном, Ванею. Він на місці не сидів, крутився дзигою по всьому відділенню, знав усіх сестричок, знав, яка голку вганяє легше, знав, із ким можна переморгнутися, а кого треба боятись. Ваня Дахно був старим завсідником цієї клініки: кілька разів він тут лежав за останні роки й щоразу, коли вже треба було йти на операцію, він раптом відмовлявся і тікав, зникаючи на довший час, щоб потім знову з'явитися — з набряками, задишкою, збільшеною печінкою, яка каменем сиділа в правому боці. Максим Якович подумки назвав Ваню Дахна «Жуком». Таких жвавих хлопців він пам'ятав ще з саратовських часів; на базарі, де 300 рублів коштувала буханка хліба, а 500 рублів — півлітра горілки, на тому злиденному, холодному базарі 1942 року ці жваві «жуки» (без рук, без ніг) грали на гроші в карти, в мотузочку, в цвяшок, у рулетку, в ножичок, торгували цигарками врозсипну та оповіщали громадянам їхню долю з допомогою морської свинки, яка, витягувала за трояк зі скриньки записочку, де все життя твоє було розписане наперед, як по нотах.
Ліворуч від дверей, коло вікна, нерухомо й мовчки лежав Максимов, білявий, мізерний чоловік із неприємним виразом обличчя. Курінний не знав, що саме так виглядають старі, спрацьовані професійні спортсмени — з запалими щоками, з різкими зморшками, з утомленими, невдоволеними обличчями; багато хто втомленість сприймав за пихатість, а твердість — за жорстокість. Максимов майже весь час мовчав і не звертав уваги ні на Дахна, ні на Курінного.
Палатна лікарка, товста Божена Йосипівна, з рудими віями й насмішкуватим обличчям, не дуже надокучала Максиму Яковичу, а тільки розписала по днях програму тортур, а на їхній мові — досліджень: лікарняна машина поволі втягувала Максима Яковича в свої валки; йому здавалось, що це молотарка втягує живе колосся, рве і мне його, а викидає мертве зерно. А що в житті своєму Максим Якович керувався однією істиною, успадкованою від предків — неповоротких, працьовитих, як воли, людей — «як буде, так і буде», — то ставився до цього спокійно, майже байдуже: знав, що фізичний біль минає і швидко забувається і що тіло ніколи не дає такої незагойної болі, як душа.
Максим Якович читав книгу про інквізицію, з превеликими труднощами долаючи марудне плетиво слів, далеких і чужих, а сам у цей час згадував Млини, що тихо лежали на глинистих горбах над Росавою; хата Максима Яковича стояла під горою, поблизу повільної ріки, що спинялась нижче перед греблею; навесні, коли земля повнилась водою, потоками з гори заливало криницю; на стежках хлюпала льодяна каша, чоботи грузли в рудому глеї, як ішов він на ферму по новій, прорубаній бульдозерами в схилах дорозі. Максим Якович із жалем подумав, що не встиг поставити на криницю бетонні тумби, як у людей, бо ото лікарі ходили, попереджали, щоб полагодив криницю, тому що навесні вода стає поганою, з'являється в ній порча. Весна на носі, а він так нічого й не зробив. І пропонували йому хлопці недорого, всього за 60 рублів поставити тумби, так ні, збирав гроші на телевізор, бо Ганна дуже просила, бо в усіх сусідів були вже телевізори, а в Саливона Онопрієнка, в якого син працює в райвиконкомі, так навіть був «Електрон» з величезним екраном — нема чого й до клубу ходити, де холодно й хлопці цигарки завжди палять.
Він фізично відчував доторк літньої води, її чистий запах, бачив сплеск риби й легкі відображення хмарок, що повільно повзли над Млинами. Тонким і нечутним павутинням оплітали його спогади; він побачив, як із кривим Антоном ловить щук у баюрах, коли зійшла весняна вода; він завжди сперечався з Антоном і доводив, що щука ніколи на здорову рибу не кидається, а тільки на порчену; ну, якщо плавець надірваний або луска здерта; окунь на всяку рибу кидається, а щука розбірлива. Антон казав, що все це брехня. Останніх щук добирали перед Петром і Павлом, перед тим, як люди починають косити жито; цвіте картопля — над гарячою землею, стелеться її вбоге празникове одіяння; вода вкрита білим пухом — цвітом верби, який липне до тіла, коли вилазиш із ковбані. Ловили вони щук сіткою, хоч і заборонено законом, бо все одно щуки б виздихали в цих баюрах, які в серпні вже пересихали; щуки стогнали, звиваючись у верейці. Вони прикривали щук мокрим гіллям верболозу, аби не повискакували, кляті душі, та дарма. Тоді Антон скручував їм голови, щоб не вертухались.