У книзі були прецікаві малюнки, як спалюють людей і як їх розпинають на спеціальних драбинах за допомогою складних механізмів; Максим Якович подумав, що в кривого Антона жінка теж чаклунка, тільки в Млинах на це ніхто уваги не звертав, не в примір тим іспанцям; навпаки, коли вже лікарі не допомагали зі своїми уколами, тоді люди бігали до баби Устини, щоб зварила їм зілля; баба Устина, як і Максим Якович, походила з роду Курінних — могутнього, чіпкого роду, землелюбного, терплячого і впертого, який колись владарював у Млинах. Та минули роки — й розвіявся за вітром цей рід, і сліду не зосталось. Та й то сказати, міркував собі Максим Якович, що всі його родичі непогано повлаштовувались по містах, тільки він один із чоловіків-Курінних і лишився в Млинах; як повернувся перед війною з Криму (плакала тоді стара Миріам і відпускала його, бо знала — більше ніколи їм не стрітись), як підрихтував трохи порожню батьківську хату, як одружився з Ганною, то й осів на землі; якби не війна, ніде б він не побував, ніяких чужих країв не побачив, бо не любив вокзалів, де всякий набрід шастає, «жуки», де повно смороду й тиснява коло кас; не любив поїздів, усяких машин, а волів пішки пройтися курним путівцем — за дві версти від Млинів був старий батьків сад, де тепер містилась РТС; посидить Максим Якович коло залізних воріт РТС, покурить, погомонить із дядьками та й подасться додому. Ні, непогано, добре, можна сказати, повлаштовувались його родичі: Вася, двоюрідний брат, їздить десь у Сибіру кухарем у вагоні-ресторані; одного разу навідувався у відпустку в Млини, привозив із собою дорогу ікру — червоні такі зернятка, мовби калина; не смакувало це диво Максиму Яковичу: надто солоне, та й мало його, не наїдок це, оселедець куди кращий. Грицько став перукарем у Дніпропетровську, заробляє великі гроші, бо навчився дівкам робити модні закрутки на головах; є в нього «Москвич», живе в повному достатку; Стась пішов у танкісти, як приїжджав, казав, що скоро стане майором; а дядько Онисько — ого-го, той велика цяця — десь у Казахстані на руднику обліковцем, має три-місяці відпустки, в санаторії їздить кров лікувати, а як жінка його, Варя-мордовка, приїжджала якось у Млини, то хвалилася обручками золотими. Ні, таки вийшли Курінні в широкий світ, таки показали, хто вони є, на що вони здатні, бо мають справжнє
діло. Максим Якович, коли думав про це, так навіть ніяково почувався, бо приріс він до землі, як стебло кукурудзяне, що шелестить під вітром, і не бере його ні мороз, ні дощ. І ото стидно сказать — скільки разів кликали його родичі: кинь цю землю кляту, нащо вона тобі здалась! Так і помреш, нічого не побачивши. Хоч би взяти Грицька: казав, що навчить його скубати волосся, всякі финтифлюшки на головах накручувати, через що завжди в нього свіжа копійчина водитиметься. Максим Якович відмовився. Чогось соромно було йому уявити себе, як стоїть він у білому халаті й підмітає чуже волосся, та й запаху одеколонного не терпів — нудило його від цього запаху. Краще вже МТФ, де до своєї хвороби став фуражиром, підвозив корми, хоч і не нова ферма, без всякої там автоматизації, але ж душа грає, коли зайдеш і почуєш, як корівки плямкають, а корівки в нього одна в одну — всі чорно-білої породи, ще й з зірочками на лобах. Любив Максим Якович і корів, і коней, — ще пам'ятає, як у батька його було четверо корів та троє коней, як випасав їх коло Гайдамацької балки; через те й подався на ферму, щоб бути ближче до корів, а воза та коней йому дали — фураж підвозити. Корови були в нього гарні, вгодовані, як линки, — бо корми давали їм не за нормами; взимку за самогон Максим Якович діставав кращий силос — із траншеї, а не з тої башти, яку в кіно знімали, а силос там гіркий, негодящий. А навесні їздив Максим Якович до лісу підкошувати молоду травичку на галявинках, бо з кормами на весну завжди погано, а дівчата-доярки тоді лаються страшними словами, бо надої падають, а дехто в мить безсилої злоби копає скотину ногами, — ось за такі речі міг Максим Якович голову скрутити, дівчата знали — боялись при ньому з корів знущатись…