І все б то було гаразд, коли б не та клята хвороба, через яку зараз лежить Максим Якович у цій київській лікарні. А почалося все навесні 1944 року, коли він до Млинів повернувся, списаний з армії після тяжкого повернення. І було їх на все село двоє чоловіків — він та однорукий Стьопка, котрого поставили головою колгоспу «Україна»; було ще кілька ветхих дідів та якісь п'ятнадцятилітні пуголовки, що ходили в німецькому дранті, палили самокрутки, чвиркали слиною крізь зуби, матюкалися, пили самогон та до бабів лізли, ледве від материної цицьки голову піднявши; недарма мовиться: коня кують, а жаба ногу підставля; а більше чоловічого роду-племені не лишилося в Млинах, бо старші дядьки — третього чи десятого року народження — пішли в першу мобілізацію, як війна почалася, а двадцять п'ятий — двадцять шостий рік пішов у армію, як село звільнили; за кілька кілометрів од Млинів, як кинули їх у прорив, вони й полягли майже всі; жінки на підводах їздили, привозили їх, щоб поховати. Наприкінці березня вдарили морози й хуртовина велика була, а потім почалась відлига, й треба було думати про землю. Не було чим орати, бо навіть і трьох коней разом не назбирали б, та й корів теж майже не лишилось — німці село попалили у відомсту за партизанів, які їхнього лейтенанта та двох солдатів убили, а чоботи познімали. Й тоді пригадав Стьопка, що, коли відступали в сорок першому, сховали в ставку трактор «Універсал» — добре змастили його солідолом і бухнули з берега в воду. Ще ледве сніг зійшов, як Стьопка та Максим Якович уже місили мокру глину там, де мав лежати «Універсал». Зібрали жінок, поспитали, і вдова Федорчука-тракториста клялась-божилась, що пам'ятає, ніби трактор стоїть отамечки, якраз навпроти верби, бо добре затямила, як під тою вербою сиділа, коли Федорчук трактор у воду заганяв.
Вирішили спробувати. Стьопка умовився з якимось калимником за півмішка борошна та шмат сала, той пригнав новенького «студебекера» з лебідкою; та як побачив те стигле чорноводдя, й думати не схотів, аби полізти по трактор. Подивився тоді Максим Якович на жінок змарнілих, на пацанву, на отих вовченят молодих, худих, кусючих, яким батьків уже не дочекатись, на безпорадного Стьопку, що запхнув до кишені порожній рукав фуфайки, на отого морданя в зеленому кашкеті, трясця його матері, що, попихкуючи цигаркою, стояв на приступці свого «студебекера», та й почав роздягатися.
Скинув старий бушлат подертий, френч офіцерський, ще в Саратові куплений, сорочку голубу, ще до війни її справив, а Ганна зберегла, а потому й натільну сорочку жбурнув на купу. Потім чоботи стягнув та галіфе. Зостався у підштанках, нарешті, зважившися, скинув і їх. Хльоснув квітневий вітер, приніс подих танучих снігів, тіло вкрилося гусячою шкірою. Максим Якович рукою прикривав шрам на животі. Стьопка відкоркував пляшку, налив склянку самогону, дав. Ніби й потеплішало одразу, й бабів перестав стидатися. Взяв вірьовку й поліз у воду. Ошпарила, клята, як вогнем обпалила. Пірнув — наче в домовину ліг. Нічого не побачив. «Далі! Далі! Правіше!» — надривалась на березі Федорчучка. Обличчя від холоду боліло, розламувалося, й в руки зашпори позаходили. А тілу нічого, витримати може. Якби не лице й руки. Пірнув ще кілька разів і нарешті побачив трактор. Ось де він. У рудуватій воді стояв залізний потопельник. Максим Якович підплив, помацав ребристі колеса, руль, дірчасте сидіння. Підтягнув вірьовку, до якої був прив'язаний сталевий трос від «студебекера». Довго вовтузився, примоцовуючи петлю до трактора, холоду начебто не відчуваючи. Й тільки коли виліз на берег, то упав, і вже ніщо не могло зігріти його — ні кожух отого калимника, в який загорнули, ні самогон, ні тепла піч, на яку поклали. Вже як Ганна його лаяла — боже ти мій! Коли б була вона на березі, ніколи б не пустила до води. Але ж там, прости господи, товклась ота шльондра, ота Надька Мальована, з якою він ще до війни крутив, кричала Ганна, тож схотів він, гаспид дурний, перед нею покомизитись, покозакувати, показати себе, а про дітей не подумав. Він заслаб одразу, вогневиця звалила його з ніг, розбило руки й ноги ревматизмом, навіть коли їв, десь у щелепах всередині боліло. І не мав сили пояснити, що ніякої Надьки Мальованої на березі не було. А коли Стьопка приїхав на «Універсалі» й виорав Курінним город, то Ганна вгамувалась трохи, та Максим Якович навіть не помітив цієї зміни. Збайдужів до всього.