Поволі сухе тепло вигнало з нього хворобу. Вигрілись руки й ноги, стали згинатись, а на покрову й зовсім одужав. Тільки з серцем щось скоїлося: задишка з'явилася, й лікар у районі, як слухав його серце, головою похитував.
Отак і пішло відтоді — то полегшає Максиму Яковичу, то знов розіб'є його ревматизм, скрутить усього, й серце тоді теліпається, як у загнаного коня. Останнім часом уже не міг працювати фуражиром, перевели його в обліковці. А оце зараз звалився насправжки — хоч лягай та помирай. Відмовилися в районі лікувати його — нема, мабуть, у них таких ліків або лікарі погані. Тільки ні, не погані. Відчував і сам Максим Якович, що серцю його — гай-гай — недовго в грудях стрибати лишилось.
Він так замислився, що навіть книжку, яку читав, відклав убік, бо несила було її весь час тримати в руці, важка вона, і серце чогось розболілось. Уже кілька разів підступав до горла мокрий кашель, якого боявся, бо смертю дихав цей кашель.
Вані Дахна в палаті не було, а Максимов лежав, одвернувшись, й слухав приймача — такий гарний транзистор, чорний зі сріблом. Максим Якович заплющив очі, намагався дихати тихенько, аби не викликати кашлю, й чекав, поки серце заспокоїться, біль пройде.
В цю хвилину (а було це на четвертий день перебування Максима Яковича в клініці) двері відчинилися й увійшла Божена Йосипівна з якимсь повнотілим чоловіком, що тримав папку в руках.
Звичайно, від цікавості Максим Якович, розплющив очі, та й навіть Максимов ворухнувся, похмуро глянув на новоприбулого.
— Оце ваше ліжко, — сказала Вожена Йосипівна, вказавши на те, що стояло коло дверей, чисто застелене. І одразу вийшла, а Максим Якович забув сказати їй, що серце в нього болить.
— Ну, здрастуйте, — голосно сказав новенький, — будьмо знайомі. Моє прізвище Рязанцев. Ось так.
Максимов щось мугикнув у відповідь, а Курінний так нічого й не сказав, бо не знав: що казати? Тим паче, що погано йому стало, кепсько, мокрота підступила до горла, хоч сестричку клич.
Розділ 5
Була в Павла Никаноровича Рязанцева пильнована таємниця — деталь хоч і дріб'язкова, хоч і малозначуща в загальному історичному процесі, а все ж для Павла Никаноровича незмірно важлива, сказати б, принципова. Отож ще в далекі тридцяті роки, коли Павло Никанорович жовтодзьобим молодиком прийшов на кондитерську фабрику здобувати робітничий стаж (так було вирішено на сімейній раді, враховуючи поточний момент і тодішні анкетні вимоги), якийсь запорошений цукровим пилом диявол спокусив новонародженого пролетарія й витатуював на його вузьких грудях синє серце у вигляді буряка з гичкою й художній напис, що орнаментально перебігав між сосцями: «Не тронь его, оно разбито». Спочатку Павло Никанорович дуже пишався цією оздобою, яка виділяла його з натовпу, підносила над сірою обивательською масою, особливо в бані, але згодом у біографії Павла Никаноровича стались певні зміни, та й у його організмі теж стались характерні біологічні зрушення, пов'язані з процесом постаріння, через що цей грішок молодості почав усе частіше й частіше псувати Рязанцеву настрій: що далі вела його життєва стежка, то безглуздішим здавався йому той напис та безкультурнішим — зображення серця; невблаганний час зробив колись струнке тіло Павла Никаноровича подушкуватим, і гармонійно вкомпонований невідомим художником із кондитерської фабрики малюнок з написом розтяглись на всю. богатирську ширину його розбухлих грудей, здеформувались, остаточно втративши залишки своєї хвацької краси. Павло Никанорович звернувся був до Інституту косметики, але процедура витравлення такої лихої пам'яті була, як йому пояснили, досить болючою, а от чого Рязанцев не терпів у своєму житті, так це болю. Довелось відмовлятися від послуг ще недосконалої сучасної медицини. «Не тронь его, оно разбито». По суті справи, нічого поганого в цьому написі не було, він нічим не компрометував свого носія. Павло Никанорович знав набагато гірші історії, — коли людина замолоду, не зваживши, як треба, прикрашала своє тіло сумнівнішими сентенціями або малюнками, скажімо, портретами видатних осіб — перетворювача природи Мічуріна чи академіка Павлова, і що потім з цього виходило, коли під впливом зміщень шкіри спотворювались дорогі риси обличчя або коли написи не лізли ні в які ворота.
Враховуючи все вищесказане, Павло Никанорович із певного періоду свого життя перестав з'являтись на людях в оголеному вигляді, відмовився від спільних з підлеглими поїздок на природу, які, як відомо, дуже зміцнюють колектив; перестав ходити на пляж, аби не підірвати авторитет під час випадкових зустрічей з підлеглими, серед яких були різні люди, особливо ці молоді насмішники, скептики та нігілісти. А для того, щоб усе ж таки мати змогу користуватися всіма радощами води й сонця, спромігся отримати діляночку на Русанівських садах, де звів невеличкий фанерний будиночок, згідно з планом, затвердженим архітектурним управлінням.