Та вода й сонце вже не давали живлющої сили серцю Павла Никаноровича, спрацьованому за п'ятдесят п'ять років безперервної, бездоганної роботи. Останнім часом з'явилося щось нове й тривожне в грудях Павла Никаноровича; одного разу, осіннього мокрого вечора 1967 року, коли перехвилювався він у зв'язку з несподіваною поразкою київського «Динамо» польському «Гурніку» (футболісти, особливо Соснихін та Круликівський, дуже безвідповідально поставились до цієї гри, хоч їм, футболістам, були створені всі матеріальні умови для здобуття перемоги), відчув Павло Никанорович ще на стадіоні, коли Йожеф Сабо не зміг забити воротареві Костці гол із пенальті, як начебто щось невблаганно-холодне стиснуло йому серце, а потім Рязанцеву здалося, що хтось садонув його в груди ножем; ледве добрів додому Павло Никанорович, самотній зі своїм болем у похмурому натовпі, придавленому поразкою, й зліг, упав, скорчився, переполохавши всю сім'ю. То був перший дзвоник. Щоправда, як поклав під язик валідол, то полегшало, але відтоді за грудиною ніби оселилась чужа, безцеремонна істота, яка часто ворушилась і здавлювала серце, й Павло Никанорович втратив душевний спокій: він зблід, перестав курити, навіть від коньяку почав відмовлятися — від цієї шляхетної рідини, кольору міцного чаю, до якої так призвичаївся був Павло Никанорович; горілкою вів гидував, надто «Московською» у зелених пляшках, з неестетичною наліпкою; з почуттям легкого жалю, як на нерозумних дітей, дивився на тих, хто купував горілку.
Павло Никанорович любив усе солідне, випробуване роками: одягався в дорогі сірі макінтоші, капелюх носив на розмір більший, щоб міцно сидів на голові, щоб вітром не здуло, ходив повагом, говорив тихо й при цьому завше мав вигляд людини, наближеної до найпотаємніших справ міжнародної ваги; любив у розмові вставити: «Мої підлеглі…», «Я наказав…», «Ось так…» Найкращим, звичайно, було оте «ось так»: як присуд долі, як свинцева крапка над «і», як останній цвях, вбитий у труну, як істина, виголошена в найвищій, таємничо-далекій інстанції.
Та, якщо вже говорити правду, Павло Никанорович ніяким начальником не був і про міжнародні таємниці дізнавався тоді ж, коли й всі читачі газет: коли таємниці переставали бути таємницями. А якщо вже говорити правду до кінця, то в Павла Никаноровича не було підлеглих приблизно з року 1949, відтоді, як Рязанцева провалили на відкритих партійних зборах і не пустили до лав ВКП(б), бо саме тоді відкрилися якісь брудні махінації з крисидом та хлоркою, що їх скоїв він, перебуваючи на посаді завгоспа дезінфекційної станції, де героїчно боровся зі щурами й фекаліями.
Коли з одежі Павла Никаноровича вивітрився запах лізолу — мовби валявся він у всіх пристанційних вбиральнях Південно-західної залізниці, — він відкрив у собі літературний хист. Так, дивуватись тут нічому: коли тобі треба годувати сім'ю, коли життя заведе тебе в сліпий завулок, коли виходу, здається, немає, тоді ти з відчаю почнеш писати симфонії; так, принаймні, вважав Рязанцев. Літературний хист цей був якогось небаченого ґатунку. На відміну від повістей, романів, віршів та іншого друкованого непотребу, все, що писав Рязанцев, мало якнайтісніший зв'язок із життям.
Павло Никанорович Рязанцев писав інструкції.
Він став майстром, класиком, генієм цієї стислої літературної форми, де сам Хемінгуей впав би на слизькому, не впоравшися зі складністю завдань, які так блискуче розв'язував Павло Никанорович у своїй творчості. Вів складав інструкції на замовлення різних відомств, різних управлінь, різних артілей, і згодом його мислення набуло тої найвищої сконденсованості думки, того майже месіанського проникнення в суть речей і явищ, яким відзначались лише найбільші філософи світу. А й справді, хто з обивателів виразить — що таке небо? що таке пожежа? що таке дерево? що таке ресторан? що таке людина? — і не просто виразить у якихось непевних, неокреслених, багатослівних висловах, а дасть визначення вичерпне, науково обґрунтоване. А в Павла Никаноровича все струнко, все з найбільшою мірою об'єктивності…
«Небо — це частина атмосфери, що перебуває на висоті вище 200 метрів над поверхнею землі. Призначене для пересування як невидимих (радіохвилі), так і видимих предметів (літаки, ракети, птахи, хмари)».