Приймальний покій був, мабуть, давно не ремонтований, бо олійна фарба на стелі подекуди полущилась, а труби поіржавіли. Всюди пильне око Павла Никаноровича помічало безладдя: намокла газета на кахляній підлозі, якісь ганчірки в кутку, щітка, що лежала на старій табуретці, медичні ваги, яким не місце тут, бо намокнуть і не зможуть показувати правильні результати; санітарки надто голосно перемовляються між собою, не звертаючи уваги на хворого, анітрішечки не піклуючись про стан його центральної нервової системи. Павло Никанорович скинув із себе темно-коричневий костюм з дорогого бєльського матеріалу; костюм пошито було в 1950 році, і він уже став трохи не модний, але Льоля наказала надягнути в лікарню саме цей костюм, бо чула вона, що там усі речі псують у дезкамері. Павло Никанорович погодився з її розумними доказами. Потім скинув із себе теплу сорочку з Єгипту і теплі німецькі кальсони й став перед хлопцем-санітаром в усій своїй оголеній немочі, мов Адам із гравюри Луки Кранаха, тільки прикривав він руками не те місце, що його на гравюрах завжди пильно стереже Адам, а своє витатуйоване серце, його справжнє серце стиснулося в передчутті трагедій. В голові його навіть промайнула страшна думка — в якому костюмі його ховатиме Льоля? Невже в цьому коричневому дранті? Зібравши останні сили, мов приречений, якого ведуть на гільйотину, Павло Никанорович ступив у ванну.
Вода видалась йому занадто гаряча, а хлопець-санітар грубо шурував йому спину, мовби знущався. Нарешті тортури скінчились, і Павлу Никаноровичу дали піжаму й старенький халат мишачого кольору. Піжамні штани виявились короткуваті, на куртці не вистачало одного ґудзика. Павло Никанорович спробував було посперечатися з санітаром, доводячи, що він неабихто і що вищі інстанції негайно довідаються про порядки в цій богадільні, та хлопець твердо й спокійно подивився на Павла Никаноровича (обличчя в хлопця було засмагле; де взимку міг він так загоріти?), і Рязанцев якось осікся, замовк, подальшу частину свого монолога виголосивши про себе.
Єдиною втіхою Павла Никаноровича було те, що Льоля, натиснувши на всі важелі своєї потаємної машини знайомств, добилась того, щоб покласти чоловіка в палату на чотири ліжка, а не в загальну, на дванадцять. Правда, Льоля наполягала, аби Павла Никаноровича поклали в окрему палату або принаймні двомісну, привілейовану. Та їй витлумачили, що в клініці професора Костюка в такі палати кладуть або вмираючих хворих, або тяжких після операції, надто з гнійними інфекціями. При всій своїй енергії та знайомствах, Льолі не вдалося зламати залізних законів клініки Костюка.
Павла Никаноровича підняли ліфтом на третій поверх, де його зустріла палатна лікарка, котра провела його в кінець коридора, в палату № 7. Павло Никанорович ішов, тримаючи в руках папку, де лежала книжка В. Кожевникова «Щит і меч», мильниця, окуляри в червоному футлярі, восьмикольорова італійська авторучка, папір для написання записок та двадцять п'ять карбованців у дрібних купюрах, щоб у разі потреби можна було заплатити санітарці, медсестрі або лікарці задля, так би мовити, матеріального заохочення.
Павло Никанорович як чув, що його нещастя ще не скінчилися. Йому дісталось найгірше місце в цій палаті — далеко від вікна, ліворуч, біля самих дверей. А сусіди — жодної інтелігентної людини! Навпроти Павла Никаноровича лежав якийсь лисий, мов коліно, селянин, когут, який слова сказати грамотно не вміє, і книжка коло нього — яка б ви думали? «Історія іспанської інквізиції». Потіха, та й годі! Та він взагалі не розуміє, що означає слово «інквізиція», а береться читати. А лікарі і сестри бігають навколо нього, ніби він принц якийсь, у той час як Павло Никанорович уже дві години тут, а на нього ще ніхто не звернув уваги. Ні, недарма їхні гості, як збиралися в Рязанцевих на чашку коньяку, лаяли останніми словами лікарів — розпустила їх, розбалувала держава, ще й зарплатню їм підвищила, неробам. Другий сусід, цей Дахно, був дуже підозрілий тип — пильнуй, бо гроші стягне, босяк бессарабський, — там коло критого ринку такі типи вештаються, не дають чесним людям спокою.