Придивився Павло Никанорович і до третього сусіда — спинки їхніх ліжок майже торкались; Рязанцев роздратовано подумав, що йому доведеться нюхати, чим пахнуть ноги цього похмурого типа, який весь час слухав радіо. Раптом якась згадка сяйнула в пам'яті Павла Никаноровича: дуже знайомим видалось йому обличчя цієї людини. Він підвівся.
На вулиці мело, все ставало безнадійно біле, далеке й чуже, і щастя, що в палаті було тепло, а селянин уже перестав так страшно й хрипко кашляти.
— Пробачте, — сказав Рязанцев, — ваше прізвище часом не Максимов?
— Максимов, — не дуже люб'язно відповів сусід.
— Боже мій! — радісно вигукнув Рязанцев. — Так це ви! Я вас одразу впізнав… Я пам'ятаю, як ви забили гол туркам. Де ви тепер?
— Як бачите, — похмуро сказав Максимов. — Кінчаю своє життя в палаті номер сім.
Розділ 6
Боже мій, хто б міг подумати! Це був Макар Максимов. Кумир усіх київських хлопців народження 1918–1925 років, один з найпопулярніших футболістів в усьому місті — від Пуща-Водиці до Сталінки, від Броварів до Святошина. Форвард, про якого хтось склав легенду, буцімто Максимову заборонили бити по воротах правою ногою, бо він ненароком міг убити воротаря; нібито на правій нозі Максимов завжди мусив носити чорну пов'язку — як зловісне попередження для суддів, гравців і для нього самого, Макара Максимова, правого інсайда. Бо він грав ще в ті щасливі часи, коли навіть сліпий міг уявити — де і як грають хавбеки, де краї, а де інсайди. Ніякої плутанини з гравцями тоді не було. Максимов забивав вирішальні голи в матчах із турками та басками, голи, які увійшли в біографію довоєнного покоління, голи, які люди згадували на фронті, в оточенні, в концтаборах, в евакуації — всюди, де збиралось хоч кілька киян.
Максимов жив на Солом'янці, в одному з завулків, що відходили від вулиці Островського й упиралися в Стрекалів яр, Стрекалівку. Старий, весь у зелені, будиночок належав його батькові — паровозному машиністові; у дворі, коло дровітні, стояла червона пожежна помпа — апарат, із якого почалася спортивна кар'єра Макара Максимова: щоліта день у день хлопець качав воду — спочатку вдвох із батьком, а потім, коли той занеміг, сам, бо треба було поливати помідори й огірки в городі, садок, та ще й у залізний бак накачувати доводилось відер із п'ятдесят — вода в баці грілася на осонні, і ввечері вся сім'я милась під літнім душем. Коло тої помпи виріс Макар Максимов, став мускулястим, присадкуватим хлопцем із розвиненою не по літах грудною кліткою й міцними руками. Хлопець захопився футболом — спочатку грав на дні Стрекалівського яру, потім на пустирі, коло пожежної каланчі. У нього були сильні легені — коли надував м'яча, то й насос не був потрібен, тільки просив, аби хлопці йому вуха затуляли, коли надимався. Ніхто так, як Макар, не вмів зашнурувати м’яч. Вминав пальцями цупку покришку коло проріхи і шкіряним шнурком клав рівний шов — любо було подивитись на той м'яч. На пустирі, де товклись після школи хлопці, не було кращого за Макара, до нього м'яч липнув, як до магніта. І вже тоді почала з'являтися в його ударі та сила, котра потім увійшла в легенду. Стегна в нього були грубі, ноги кривуваті — мовби молотом гатив ними по м'ячу.
В школі вчився Макар сяк-так — непосидющий був, нудьгував за партою; зате до важкої фізичної праці мав жадобу — до поту, до знемоги. Після семирічки пішов у депо ім. Андрєева слюсарем, коло Солом'янського мосту. Швидко почав грати за «Локомотив», пройшовши початковий курс брутальної гри, штовханини, підніжок, блокування без м'яча, хапання за руку — всього того, чим хизувалися здорові заводські хлопці у важких бутсах, що бігали гуртом за м'ячем, не мудруючи над проблемами тактики; техніка теж була примітивна, і найбільшою пошаною в команді користувався захисник Вася Чужий, який вмів засвічувати високі «свічки», — так, що всі гравці стояли, позадиравши голови, й чекали, коли небеса повернуть м'яч, загилений туди Ваською. Та невдовзі Макар Максимов став гравцем номер один, бо була в цьому русявому кремезнякові та вдача, що робила його справжнім, від бога, футболістом; його гра відзначалась повною несподіваністю, раптовістю зміщень, а удари ставали дедалі сильніші: вже кілька разів траплялось, що Макар нокаутував захисників суперника. Важкі Макарові м'ячі валили з ніг отих роззявкуватих невдах, котрі не встигали відхилитися й ловили неочікувані удари просто в обличчя.