Якось Макара випадково помітив сам Трусевич — знаменитий київський воротар. Став на ворота й запропонував Максимову вдарити. Макар розхвилювався і перший м'яч послав просто на Трусевича, воротар звично пішов назустріч м'ячу, і його тіло струснув удар гарматної сили — Трусевич не встиг утримати м'яч у руках, і Максимов, у якому прокинувся мисливський азарт, стрімголов кинувся добивати м'яч. Другий, третій і четвертий удари пішли прямо в сітку — з'явилася в червоному шкіряному м'ячі дзвінка, весела, зла сила, й відчайдушні стрибки Трусевича не в змозі були її перебороти. Особливо небезпечні були дальні удари Максимова, коли він бив м'яч із льоту, зовнішньою щічкою бутса; м'яч закручувався, летячи по незвіданій орбіті, залишаючи по собі особливий стогнучий звук — наче розрізав ущільнене повітря.
Так Макар Максимов прийшов у великий футбол.
Це був щасливий сон Максимова — ті кілька передвоєнних років; та не ревище трибун, не фотографії в газетах, не хміль слави, не обожнюючі погляди вболівальників пригадував Максимов, лежачи в палаті № 7, прислухаючись до свисту завірюхи. Йому ввижався стадіон «Динамо», затишний і порожній, найкращий стадіон у Києві, бо він був своїм, рідним, невіддільним од Хрещатика й Дніпра, од Стрекалівки й восьмого номера трамвая — старого деренчливого вагона з запахом горілої гуми; на Центральному стадіоні Максимову не судилося пограти — так і залишився він для нього чимось чужим, далеким. Бачить Максимов порожній стадіон «Динамо» в перші дні київської весни, коли кругом ще мокра, вихолоджена земля, ще під кущами в Першотравневому парку лежить зчорнілий сніг, а на полі, захищеному від вітрів, — тепло, поле майже сухе і вже вкрите першою травичкою; на стадіоні нікого немає, тільки десь далеко кілька дядьків повільно фарбують лавки на трибунах. Небо над стадіоном — мов прозора лінза, крізь яку ллється сонячне світло; на щоглі ворушиться біло-синій прапор «Динамо». Якась самотня дівчина вибігає на гареву доріжку й починає бігати навкруг стадіону, — її короткі коси зав'язано білими бантами. Вона біжить коло за колом, і Максимов добре бачить її миле розчервоніле обличчя: це чемпіонка УРСР з бігу на 200 метрів Віра Синиця. Максимов лягає на поле долілиць, приглядається до молодої травички, ще не потоптаної бутсами, вбирає в себе запах землі й зелені, і йому здається, що час зупинився і що все — небо, й місто, і стадіон, і він, Максимов — усе залишиться в щасливій застиглості, в нерухомості часу й безгомінні, все стане вічне раз і назавжди, бо нічого кращого в світі немає й не буде, і що ця весна 1938 року триватиме довго, нескінченно, безупинно, бо так вимагає цього справедливість і молодість. Потім Максимов підхоплюється, поправляє на ногах біло-червоні гетри, розбігається й відштовхується від пружного травника; він плавно, як на сповільнених кінозйомках, злітає над полем, і цей лет триває так довго, що в нього серце завмирає від щастя: він бачить білі розкреслені лінії поля, смугасті ворота, ями з піском у секторі для стрибків, чорне кільце бігових доріжок, по якому прудко біжить Віра Синиця: вона зараз тренує пришвидшення — коротенькі ривки на 20 чи 50 метрів упереміж із уповільненим бігом; аритмія й велич цієї картини сповнюють Максимова лютою радістю; на полі стрибають десятки м'ячів, і їхні важкі удари схожі на удари велетенського серця.
— Пробачте, — виводить Максимова із задуми голос нового сусіда. Цей новенький — мішкуватий мужчина з монументальним тупим обличчям, з сивіючим густим волоссям над невисоким чолом (біс його знає, хто він — професор чи начальник якоїсь контори) ходить по палаті, заклавши руку за вилог смугастої куртки, заважає Максимову думати.
— Пробачте, — звернувся до Максимова Рязанцев. — Я чув, ніби ви грали в матчі смерті… з німецькою командою…
— Грав, — коротко відповів Максимов.
— Як то? — неприємно здивувався Рязанцев. — Як же ви вціліли? Я думав — то була плітка… Адже в кіно показували, що всі загинули. Через це він і називався «матчем смерті».
— А вам що? — зло спитав Максимов. — Шкода, що я вцілів?
— Та ні, що ви. Я просто так цікавлюся.
Шкода, подумав Максимов, я знаю, тобі шкода, мій милий. І не лише тобі. Люди не люблять, коли на їхніх очах руйнується героїчна легенда. Звичайно, в цьому є щось неприємне, коли мертві раптом оживають. Тебе вже всі викреслили з пам'яті, засипали землячкою, а ти — гульк із могили, добридень, як ся маєте? Але й мені шкода, мій милий. І мені шкода, що тоді, на Сирці, не поклали мене разом із іншими хлопцями на землю й не зробили їхній улюблений Genickschuss[2]. Що я верзу? — потім із огидою подумав Максимов. Адже все це неправда. Я навіть сам із собою не можу бути чесним. Це мені тільки так хочеться, аби я шкодував, що не залишився там, на Сирці. А насправді…