Так, футболісти їм знадобились.
І досі Максимов пам'ятає сухий запах борошна. Всі хлопці з їхньої команди, що залишилися в Києві, пішли працювати на хлібозавод. Хоч і важка праця — тягати лантухи з ваговозів у підвал, та все ж можна було і красти трохи борошна, підгодувати сім'ю та й собі збовтати якусь там затірку. Тепер уже мало хто пізнавав на вулиці Максимова — у засмальцьованому ватянику, з сумкою від протигаза через плече, завше запилюжений борошном, він, постарілий, злився з містом, з такими ж, як і він, тінями, що темними зимовими світанками сунули на роботу. Та не забули Макара люди. І на заводі під час перерви коло футболістів купчились пекарі, все згадували колишні матчі, жадібно випитували подробиці про славнозвісних гравців; і в місті підходили до Максимова якісь хлопчаки, питали, чи гратиме Максимов, чи, взагалі, буде в місті футбол?
Бодай би його не було, того футболу.
Колись, коли ліпше себе почуватиме, Максимов розкаже новому сусідові, як заарештовує гестапо: ти йдеш, нічого не відаючи, під тобою порипують дерев'яні сходи в заводському управлінні, бо тебе викликав шеф, заходиш у брудний коридор, де стоять поламані стільці, й наближаєшся до дверей, оббитих чорним дерматином. Ти нічого не підозрюєш, хоча вчора твоя команда виграла в німецької команди «Люфтваффе» з рахунком 5:3, а ти забив німцям гол; зрештою, якими б вони не були, ці німці, але ж то був спорт, чесний спорт… Ти спокійно відчиняєш двері й ступаєш крок у кабінет шефа. І тоді страшний удар у спину валить тебе з ніг, на тебе накидаються двоє есесманів і накладають наручники. І тільки тоді ти розумієш, які вони паскуди, справжні паскуди, покидьки, зарази, сволочі, собаче падло, — бо вирішили відомститись на голодних, виснажених футболістах, відплатити їм за вчорашню привселюдну свою ганьбу, за поразку, за наші червоні футболки, за радість киян. І якщо спочатку ти хоч щось бачив у цих людях — хоч вони й вороги, але все ж якась там культура, акуратність — фотографії гарні показували, де їхні чистенькі фрау й кіндери, то тепер ти розумієш: це дрібне падло, мізерні плюгавці, яким не можна вірити ніколи, ніколи, ні за яких обставин. Палити їх треба, як смердюче стерво.
Настане час, коли він розкаже все по порядку: як сиділи вони спочатку у внутрішній тюрмі на Володимирській, а потім у концтаборі на Сирці, неподалік од Бабиного яру. В літні дні відкривались перед ними в блакиті й зелені далекі дніпровські простори — неприродно, патологічно гарні; внизу, на куренівських схилах, сумно біліла Кирилівська церква. А над усією цією красою стояв задушливий сморід від трупів. Сморід Бабиного яру. Ось вам ваш футбол, українішер швайнен, нюхайте запах вашої перемоги, запах ваших натренованих тіл, запах ваших уболівальників. Їхню команду розчленували на частини. Чотирьох із них розстріляли, інші продовжували тягти табірну лямку.