— Ось, — переможно сказав Дахно. — Дивіться.
Він першому дав фотографію Курінному.
Максим Якович довго вдивлявся в обличчя незнайомої дівчини. Спочатку вона здалась йому схожою на Марусю Моргун, їхню доярку: такі ж чорні очі, тільки Маруся краща, бо в тілі тугіша й співає гарно.
— Худа, — сказав із жалем Максим Якович, повертаючи фотографію.
Потім картку ретельно вивчав Рязанцев. Спочатку він подивився на зворотний бік — чи немає якихось написів, які б давали додаткову інформацію про незнайому особу, зображену на фото. Ні. Нічого не було. Дівчина була сліпуче вродлива — і як таким типам, як Дахно, везе? Звичайний шоферюга, калимник, правила вуличного руху порушує, сам признався в цьому, лайдак із незакінченою семирічкою — відірвав собі таку манюню… Згодом думки Павла Никаноровича пішли в іншому, піднесеному напрямку: всю красу світу і всі скарби матеріального буття, де-небудь побачені — чи то наяву, чи в кіно, чи в ілюстрованих журналах типу «Огонька» — він прикладав одразу до своїх дочок, до Ніки та Юлечки. На тлі всіх міжнародних і службових ускладнень світлими промінчиками присвічували при його житті Ніка та Юлечка — одна чорнява, з тонкими пальчиками студентки консерваторії, а друга з золотим маминим волоссям, з молодим маминим тілом і жовтими очима.
— Схожа на мою дочку, — зітхнув Рязанцев, віддаючи фотографію.
Останнім узяв фото Максимов. Холодно подивився на кралю з підведеними очима. її обличчя здалось йому знайоме.
— Та це ж Лючія Бозе, — сказав він.
— Яка Боза? — обурився Дахно. — Це Ганна. Ганна Жіспен.
— І мою звуть Ганною, — вставив Курінний.
— Лючія Бозе, відома італійська кінозірка, — наполягав на своєму Максимов.
— Ти… ти знаєш хто такий? — задихнувся від гніву Дахно.
— Знаю, — втомлено відповів Максимов. — Машина без мотора, собака без ніг, пляшка без горілки.
— Тихше, товариші, — цитьнув на них Рязанцев, який терпіти не міг, коли хтось порушував громадський спокій. — І без вас нудно. Ось так.
Усі замовкли. Сніжинки билися в вікно легко, мов метелики білими крильцями. Наближалась обідня година, коли всі ходячі хворі винипували в коридор, де їм накривали столи.
Дахно, хоч і ображений до глибини серця, першим порушив мовчання, бо його переповнювала одна новина, вражаюча звістка.
— Сказати вам щось цікаве?
Всі байдуже подивились на нього, й кожен подумав, що знову він почне зараз щось заливати про Бріндізі — повітряну базу в Італії, де в 1944 році побував зі своєю ескадрильєю жовтодзьобим хлопцем; був тоді молодший сержант Ваня Дахно стрілком-радистом.
— Так знайте, — урочисто мовив Дахно, — що Костюк готується до пересадки серця. Мені Кіра з післяопераційної сказала.
— Якої пересадки? — спитав Рязанцев.
— Ви що — газет не читаєте? Серце збирається пересадити від людини до людини.
Павло Никанорович газети, звичайно, читав, він із юнацьких років тримався в курсі зовнішньої й внутрішньої політики, міркуючи над глобальною стратегією різних держав та іншими актуальними питаннями — наприклад, долею Гібралтарської протоки, Багамських островів чи Сінайського півострова. Звичайно, від його допитливого й кваліфікованого погляду щоденного споживача газет не сховалось невеличке повідомлення про пересадку серця людини, зроблену 3 грудня 1967 року і 2 січня 1968 року в Південно-Африканській республіці нікому не відомим лікарем Барнардом. Та чи міг гадати Павло Никанорович, що те неперевірене таємниче іноземне диво так швидко з'явиться поруч, у цьому будинку, тільки поверхом нижче, де операційне відділення. Диво, до якого ще не вироблене офіційне ставлення, ще немає інструкції щодо його застосування.
Повідомлення Дахна приголомшило Павла Никаноровича своєю брутальною ймовірністю, він заплющив очі від хвилювання, почуваючи, що стоїть напередодні великих тривожних подій і що в житті його відкривається новий історичний етап.
Розділ 7
Того дня Костюк протезував клапани Діні Нурусбаєвій — хупавій вісімнадцятилітній дівчині з Алма-Ати, яка приїхала навмисне до Костюка й довго умовляла зробити їй операцію. Їй треба було вшити два клапани — мітральний та аортальний; в противному разі вона була приречена на неминучу смерть. Батько в Діни був казах, мати — росіянка, і в Діні витончено поєднувалася східна врода зі слов'янськими сірими очима. Діна була мала, тендітна, й на її щоках завжди ніжно просвічував рум'янець; це дуже подобалось багатьом її товаришам по університету, які не знали, що це — ознака мітрального стенозу; майже ніхто з її товаришів і не гадав, що серце Діни працює, вибиваючись з останньої сили; ті, хто закохувалися в дівчину, не думали, звичайно, про функціональні показники роботи її серця, висловлені в сухих цифрах. Цифри ці були дуже невтішні. Декомпенсація зайшла в Діни так далеко, що Костюк довго вагався, перш ніж зважився на операцію. Він міг відмовитись, як робили багато його колег, що виходили з чисто статистичних міркувань, і тому в інших клініках процент післяопераційної смертності був набагато нижчий, ніж у клініці Костюка: все можна регулювати — навіть відсоток смертей.