«Я вам вірю, професоре, — сказала Діна. — Тільки вам». Тисячі людей саме так говорили йому, він звик до цих слів і до цих прохань, але щось було в її погляді й словах таке, що він погодився. А потім Діна сказала йому річ, яку, зазвичай, не кажуть вісімнадцятилітні дівчата навіть лікарям. «Знаєте, професоре, — сказала вона, — я хочу мати дитину. Якщо ви поставите клапани й все буде гаразд, я одразу народжу дитину. І якщо це буде син, я назову його Андрієм». І в її голосі чулась така спокійна рішучість, що він навіть не наважився сказати їй, що жінкам зі штучними клапанами в серцях не можна народжувати дітей, хоча в його практиці були випадки, коли деякі вперті жінки не слухались, все ж таки народжували. І в душі він погоджувався з ними.
Операція тривала п'ять годин: клапани були понівечені ревматичним процесом, навколо отворів, крізь які помпується кров, утворились кальцинати — скам'янілості. Слід було все це вирізати. Серце в Діни було м'яке, в'яле, шов прорізався, й Костюк у безсилій люті тупав ногою, стогнав, лаявся, протягуючи нитки крізь тефлонове кільце клапана. Через усі ці затримки Діну довелось тримати на АШК[3] сто сорок хвилин, а це було дуже небезпечно, бо АШК, який гудів поруч, наче сатуратор у тих крамничках, де в сифони заряджають газовану воду, руйнував еритроцити, і з кожною хвилиною небезпека гемолізного отруєння збільшувалась. Нарешті Костюк примоцував аортальний клапан — невелику кульку, на кшталт пінг-понгової, що сиділа всередині дротяної клітки, — й тепер клапан, мов парашут на стропах, висів над серцем. Вони почали його обережно спускати в аортальний отвір. Все гаразд. Потім відключили АШК, й на екрані почав стрибати промінчик. Дінине серце запрацювало!.. Перикард і грудну клітку зашивали помічники.
Виснажений, ледве переставляючи задерев'янілі ноги, Костюк пішов перевдягатись. Він навіть під душ не став, тільки спітніле лице сполоснув і важкою ходою добрів до свого кабінету, наказав Олі нікого не пускати. Витягнув подушку з шафи й ліг на дивані. «Я помру на цьому дивані, — раптом подумав він. — Коли-небудь, після такої операції ляжу — й помру». Він уявив, як бігатиме вся клініка, як робитимуть йому масаж серця й' впорскуватимуть адреналін просто в серце. Він рвучко підвівся, бо йому здалось, що не вистачає повітря. Трохи посидів, важко згорбившись, поставивши ноги в шкарпетках на холодну підлогу. Відтак устав і, сівши в крісло, почав дзвонити Валентині. В редакції хвилин десять був зайнятий телефон, потім Валентину довго розшукували, нарешті він почув її голос.
— Я хочу вас бачити, — сказав він.
— Приходьте до мене.
— Коли?
— О шостій вам зручно?
— Так, — сказав.
Вона дала адресу.
У вестибюлі сиділо двоє — батьки Діни Нурусбаєвої. Підвелися, уздрівши Костюка. Вони мовчали, й ця східна стриманість розчулила його. В батька було широке розумне обличчя. Мати нервово скинула з голови пухнасту хустку — наче хустка заважала їй почути Костюкові слова.
— Все гаразд, — сказав він. — Поки що все гаразд. Операція пройшла добре. Не хвилюйтесь. Тепер треба кілька днів перечекати. Це найголовніше.
— Професоре, — сказала мати Нурусбаєвої, й він подумав, що вона зараз заплаче, але вона стрималась. — Професоре…
— Заспокойтесь, — лагідно взяв її за руку Костюк. — Сподіватимемось, що все буде добре.
— Професоре… ми… вам… усім життям… — Ну що ви, що ви…
Батько Діни так і не сказав жодного слова, й Костюк пішов, подивляючи почуттю гідності цієї людини, яка розуміла: Костюк сам знає, що їм казати, а чого не треба. Запитання тут були ні до чого.
…Валя жила на Пушкінській вулиці, поруч із медінститутським будинком, треба було пройти через під'їзд, вузький і пошкрябаний кузовами автомашин, перетнути навскіс двір, у якому діти залили невеличку ковзанку, й зійти на четвертий поверх. Валин дім було збудовано наприкінці XIX століття в паризькому стилі «модерн» — з горішним поверхом мансардового типу, обшитим, мов лускою, бляшаними листами; колони дорійського ордера стерегли вхід у парадне. Тут же на подвір'ї, коло входу до Валиного дому, тулився маленький одноповерховий будиночок.