Вона швидко пішла у свій закуток, за шафою і принесла півпляшки молдавського коньяку. Він налив їй трохи, решту — собі в склянку. На Валиному ситцевому халаті були намальовані маленькі блакитні квіточки.
«З такого краму діти носять у дитсадках фартушки», — подумав Костюк. І знову згадав обличчя Діни Нурусбаєвої.
— За тебе, — сказав Костюк, а сам подумав: «Це поминки, мабуть. Я п'ю за Валю, згадую Світланку, а думаю про Нурусбаєву. Що я зробив не так? Ніби все було правильно. У неї дрябла тканина. Міг прорізатися шов. Або емболія мозкових судин».
Сп'яніння трохи вгамувало біль у душі, та Нурусбаєва не виходила з пам'яті. Без операції вона б протягла ще кілька місяців, ще б дочекалася весни й квітів. Він поглянув на годинник — уже минула та належна при таких випадках година, і Нурусбаєву, мабуть, винесли вже з післяопераційної палати вниз, у холодну кімнату, де стоять балони з киснем. А вранці її віднесуть, у морг. Досить, різко сказав сам собі. Досить спогадів і досить самокатування. Вона мертва, і їй ніщо зараз уже не потрібно. Їй потрібна була гарна операція. Її шанси були мінімальні. Вона знала, на що йде. Їй не пощастило.
Коньяк зробив своє діло, а смаженина була незвичайно смачна, й огірки він любив саме такі, приперчені. Він узяв банку, де лежали огірки, й нахильцем пожадливо випив розсіл. Валентина сиділа поруч. Він погладив її коліна.
Вони знову поринули в ніч. І він знову зачепив ту кляту маску, й знову пролунав той жалібний дзвін, той поклик темряви й злиття, і все було начебто так, як у перший раз, але вже не було самознищення й непритомності, і кордони світу вже не звузились до обрисів Валиного обличчя, до витонченості заплющених повік, до шерехатої ніжності уст, а весь світ, і його біль, і його радощі залишилися з Костюком, тільки втратили карбовану ясність денного розуміння; в снігових заметах ночі Костюку ввижалися непов'язані між собою речі; він схоплював деталі якоїсь великої структури, могутньої картини, не розуміючи її цілісного призначення, її самодостатнього сенсу. Йому ввижалися медсанбатівський намет і погляд Світланки, а потім одразу — обличчя дружини в той вечір, коли мав народитися син, упокорення і втома в її очах; кахляна підлога операційної й хрускіт кровозатискувачів, піт заливає йому очі, асистенти дивляться на нього, чекають, що він скаже, а він вагається, мовчить, — це його перша операція на серці — ось перед ним це червоне пульсуюче диво, воно виблискує в світлі безтіневої лампи, мовби вкрите блискучою плівкою; по рожевій поверхні біжать сині розгалуження вен; потім коротка історія з Оксаною Хмелько, те давнє листя в Пуща-Водиці, і смак сигарети — на двох одна, — і чекання трамвая на останній просіці; катастрофа восьмого номера трамвая в 1952 році — розплющений вагон на повороті коло Ботанічного саду, коло Назар'ївської вулиці, недалеко від його дому; вони вирядили до школи стриженого Сергія — йому набридло в перший день сидіти на уроках, і він, зібравши свої манатки, пішов собі додому; маля в мішкуватому однострої, таке смішне злякане маля. Нурусбаєвої не було серед цих видінь, Костюк відвертав од неї погляд, але вона намагалася зазирнути йому в очі. Вона ніби хотіла сказати: не буде тепер Андрія. Не буде. А шкода. Гарний би то був хлопчик.
Костюк відчув, що ніщо не зникне, що він не втратить свідомість, що безсмертя не зійде на нього. Вони були вже не вдвох із Валентиною в цій кімнаті, ось у чому була вся справа.
Валентина наче зрозуміла все. Він лежав долілиць, а вона ніжно гладила його голову й промовляла! «Відпочинь. Ти втомився. Полеж…»
Так мовчки вони довго лежали обік одне одного. Темрява тепер гнітила Костюка, й він знову ввімкнув світло. І знову здивувався вроді Валентини, зрадів її погляду.
— Чому в тебе нема дитини? — спитав.
— Чоловік не хотів. Робила аборти.
— Скільки?
— Три.
«Сволоч, — подумав він. — Сволоч, морду йому побити. Не мати з такою жінкою дітей… Три аборти можуть зробити жінку безплідною. Ні, він сволоч».
— Він погано до тебе ставився?
— Не треба його згадувати. Не хочу його згадувати.
— Я тебе кохаю, — сказав він. Нікому, крім дружини, він не казав цих слів. Навіть Світланці він не встиг цього сказати.
— Я тебе теж, — сказала вона. — Дуже кохаю,
— Ти мені одразу сподобалась. Я не думав, що в наші дні існує кохання з першого погляду.
— А я тебе боялась. Ти такий суворий.
— А тепер? — засміявся він.
— Тепер кохаю.
— Розкажи мені що-небудь, — попросив він.
— Що розказати?
— Що хочеш.
— Знаєш, — повернулась вона до нього обличчям і провела пальцем по його щоці, — коли я була студенткою, я грала в нашому театрі Іфігенію. Потім мої друзі мене так і звали Іфігенією. Я добровільно йшла під жертовний ніж заради перемоги над Троєю. Смерть заради вітчизни. Але акторка з мене не вийшла. Журналістка теж нікудишня.