Костюк пригадав, як Світланка прала гімнастерку в Дінці, як тягали вони потім із нею важкі зелені скрині з медичними укладками і як Світланка підказувала йому, що треба робити, коли привезли перших поранених. Він, дивлячись у червону мішанину рваних ран, забув спочатку всі ті премудрощі, яких учили його асистенти на заняттях із топографічної анатомії — всі латинські назви, взаєморозташування судин та нервів. Але Світланка стала поруч із ним, вона вже мала досвід боїв, і він заспокоївся, вони швидко навчились розуміти одне одного з першого погляду; мало коли виникає така близькість між чоловіком і жінкою, як тоді, коли вони разом стоять коло операційного столу. «Треба почитати «Іфігенію», — подумав Костюк. — Я зовсім не знаю цієї жінки. Я нічого не читав, що вона пише. Я не знаю, якою вона б була коло операційного столу, — і чи не зненавидів би я її тоді. Добре, що вона не має ніякого відношення до медицини. Я її кохаю. Ось що головне».
— У тебе хтось помер? — спитала Валентина, і він здивувався: вона наче прочитала його думки. Він відчув потребу розказати про Нурусбаєву — тільки так він міг розпрощатися з Діною.
— Так. Сьогодні оперував. Молода дівчина. А серце нікудишнє.
— Безнадійна?
— Її могло врятувати тільки нове серце. Навіть клапани нічого б не дали.
— Як це — нове серце?
— Пересадка серця.
— А хіба в нас роблять пересадки?
— Я збираюся, — сказав він.
— Ти?
— Так. І в цьому році я її зроблю. Тільки кажу це тобі не як журналістці. Не для сенсації.
— Чому ти так не любиш журналістів?
— По-перше, тому, що я сам можу написати про свої справи. Не гірше, ніж ваші журналісти. А по-друге, тому, що надто ви брешете. У вас у крові брехня сидить. Прийшов до мене в клініку один твій колега, написав нарис «Золоті руки». Наплів там чортзна-чого… «Золоті руки»… А в мене один із найкращих хірургів змушений іти в статистики, бо в нього на руках екзема від гумових рукавичок. А про головне, собака, не написав: не написав, що не хочуть зараз дівчата в міні-сукнях іти в санітарки. Не хочуть, бачите, підкладні судна виносити з-під тяжких хворих. У мене з санітарками біда. Напиши про це, га?
Валентина всміхнулась, погладила його голову.
— Ти що, віриш, що після моєї статті всі дівчата з Хрещатика кинуться в санітарки?
— Звичайно, не вірю.
Він підвівся, глянув на годинник.
— Треба йти, хоч сина побачу.
Вони вийшли в коридор. Горіло світло, й можна було добре роздивитися все добро, що захаращувало цей невеличкий покій. Тут стояли дві пральні машини, ящики для взуття, на стіні висів велосипед, на антресолях стояв фотозбільшувач і валізки; увагу Костюка привернули двері, обіч яких і над якими висіли в старовинних рамах невеличкі образки, мальовані олійними фарбами, етюди чи мініатюри. Не встиг він подумати про деяку химерність побаченого, як двері відчинились і з них вийшов старий чоловік, невеличкий на зріст, із глибокими чорними очима і борідкою a la Генріх VIII. Цей чоловік скидався на тих іспанських ідальго з видовженими лицями, яких любив малювати Ель-Греко.
— Добрий вечір, Валюшо, — радісно сказав він і запитально подивився на Костюка.
— Добрий вечір, Олександре Даниловичу, — відповіла Валя, відчуваючи велику незручність, і непевно сказала: — Знайомтесь. Це мій приятель…
— Тартаковський, — потис Костюкові руку чоловік, схожий на іспанського ідальго.
— Андрій Петрович, — сказав Костюк.
— Знаєте, Валюшо, — мовив Олександр Данилович Тартаковський, — у мене сьогодні велика подія. Я дістав венеційське скло шістнадцятого століття. Помаранчевого кольору, і, знаєте, світиться гаряче, мов сонце… Може, зайдете, подивитесь? Чайку вип'ємо.
— Дякую, Олександре Даниловичу, іншим разом, — сказала Валя. Вона любила цю стару хвору людину. Олександр Данилович Тартаковський все своє життя збирав картини й старовинне скло. Зі скромної зарплатні інженера він умудрявся якось викроювати суми — і часом великі — на купівлю картин Коровіна, Бенуа чи постімпресіоністів, на придбання коштовних середньовічних келихів. Валя бачила, як вони з дружиною берегли кожну копійку — купували ліверну ковбасу найдешевших сортів, так звану «собачу радість», — масла майже не їли, пояснюючи це шкідливими склеротичними властивостями масла, налягали більше на супи та борщі, які майстерно готувала дружина Олександра Даниловича, що вміла знайти на Бессарабці найдешевшу картоплю й овочі. Невеличка кімната, в якій жив Олександр Данилович із 1920 року, вже не вміщала всіх скарбів, зібраних ним за сорок довгих, важких років. Тому й довелось деякі невеличкі картини почепити в темному коридорі.